Марина Степанівна уже декілька місяців мала на меті відвідати своїх онуків, що мешкають у столиці. Та дорога була далекою, тож наважитися було важко. А до того ж їхати в таке метушливе місто, де шум давить на мозок.
Та зробити це треба було. Тому жінка зібрала всі свої заощадження з пенсій, сіла в автобус і після довгої поїздки нарешті опинилася на місці призначення.
На автостанції купа людей. Всі кудись спішать, штовхаються, а Марина Степанівна стоїть сама в очікуванні, що її зустрінуть діти і в руках тримає свою скупеньку сумочку. І ось вдалині вона бачить знайомі обличчя. Це син з невісткою.
– А ось там, мамо, ми живемо. Аж на десятому поверсі. – показав Андрій на балкон, з якого звисало віття вазонів.
Як тільки жінка підняла голову, то в голові потемніло від тієї висоти. А що ж буде, коли вона підніметься?
В дверях бабусю радісно зустріли внучата. Відразу ж жінка вийняла їм яблучка, груші із власного саду. Вони миттю схопили подароване і побігли у кімнату.
Невістка гарно підготувалася до прийому гості. Наготувала купу страв, спекла пиріг і смачний узвар. Тож вечеря вдалася на славу.
А опісля цього на жіночку чекав повний релакс. Коли у ванну додали морську сіль, здавалося, тіло стало на 20 років молодшим. Після дороги кращого відпочинку не придумаєш.
Цілі вихідні пробула Марина Степанівна у сина. Він показав їй своє житло, свій побут, розказав багато цікавого. Навіть детально провів екскурсію по дому. В дитячій були окремі місця для навчання дітей, ігор, малювання, ліплення, вишивання. А якою була кімната для гості! Просто перехоплювало дух.
У вітальні затишно, чисто і гарно все облаштовано. Більше того, в Андрія навіть був свій кабінет, де також панував лад і чистота.
По очах чоловіка було зрозуміло, що він пишається тим, що має. А матір, звичайно ж, щиро раділа за свого синочка.
На наступний день вона все ж наважилась на прогулянку містом. Вражала краса у дворі: кругом так чисто, багато квітників, плиточка.
Та все ж життя в місті здавалося чимось химерним, незвичайним. Не помітила Марина Степанівна, коли стало вечоріти, час повертатися додому. Прийшла вона, тихенько роздягнулась, щоб не мішати дітям вкладатися в ліжка. А Андрій тихенько сказав, щоб жінка ішла вже відпочивати у свою кімнату, адже ще мають з дружиною вечірню роботу.
Спати було ще рано, тому жінка просто присіла на розкладений диван і стала думати про щось своє, поки не почула голоси, що доносилися з кухні. Невістка цікавилася у сина, чи довго ще мати буде тут. Нібито їй вже остогидло готувати весь час.
Якось без свідомості Марина Степанівна почала плакати. А зранку не стала довго затримуватися: зібрала всі свої речі, поцілувала сплячих внуків і пішла геть з того дому.
Сама не знала як, але дісталась автовокзалу. Добре, що небайдужі люди підказали, чим можна доїхати туди. Поки був час до автобуса, то забігла у магазин неподалік, накупляла всього, бо ж сусіди точно питатимуть, як з’їздила в гості.
Ось нарешті опинилася у рідному селі. Повезло, що з районного центру довіз родич і не довелося довго сидіти на автостанції. Не встигла вона переступити поріг рідної хати, як налетіли сусіди з допитами про поїздку. Завжди їм все знати треба.
Марина Степанівна з широкою посмішкою дістала пакунок і почала хвалитися, яких гостинців їй надавали. Далі пішли розповіді про успішного сина, красуню-господиньку невістку, милих та вихованих онуків.
Та от ніхто не второпав, чому ж вона так швидко повернулася, на що жінка відповіла: «Як би добре не було в гостях, та найкраще все одно вдома».
