Юля майже одинадцять років прожила в шлюбі, але так і пізнала основного – радості материнства. Лікарі розводили руками, бо не бачили проблеми в подружжі. Обнадіювали, що це може статися в будь-який час. Однак рік збігав за роком. А диво не траплялося.
Жінка марила материнством. Маленька кучерявенька дівчинка часом приходила до неї у снах. Прилітала пташечкою і щебетала, всівшись поряд з Юлею. Коли жінка розплющувала очі, то поверталася до сумної дійсності.
Юля працювала медсестрою в одному з міських медичних закладів. Його пацієнтами були діти. Жінка часто любила спостерігати за пустотливою малечею, що, навіть будучи хворими, любила бігати коридором.
Для Юлі вже було звично, що кожного ранку вона з одними пацієнтами прощається, а інших зустрічає. Так було і цього разу. Однак її увагу привернула зовсім крихітна дівчинка, якій від народження було вже півтора рочку, але вона навіть не могла сидіти самостійно.
Жінка переглянула історію хвороби і ще більше зацікавилася маленькою Олею. У неї не було ні тата, ні мами. Ця крихітка була одна-однісінька в цьому світі. Батьки покинули її за годину після народження, бо дівчинці приписали не довге життя. Проте Олина свічечка з кожним днем розгорялася все більше і більше наперекір всяким діагнозам лікарів.
Так Юля заопікувалася крихіткою Олею, бо більше було нікому.
Уже після кількагодинного перебування в їхньому закладі цієї маленької дівчинки, Юля відчула, що її тягне до неї, наче магнітом. Вона готова була просидіти біля неї хоч усю зміну. Та ба – у неї було ще багато обов’язків.
Після закінчення зміни Юля відчула, що її вперше за весь період роботи в цьому закладі зовсім не тягне додому, як це було зазвичай. І вона сміливо направилася в палату, де перебувала крихітна пацієнтка.
Медперсонал був здивований, адже Юлі зранку знову треба виходити на зміну, а вона бач засиділася біля Олюні допізна. І зрештою вдома на неї чекає чоловік.
Проте Юля мовила твердо, що малою нікому більше дивитися, а їй наразі вкрай потрібна допомога, бо маленьке тільце розриває надривний кашель. Хто ж її догледить? Вона не може залишити на тривалий час дитину одну-однісіньку в палаті – її треба час від часу переодягнути, дати попити, зрештою нагодувати, бо он яка худюсінька. Звідки ж цій силі братися, щоб перебороти хворобу?
Так Юля заночувала з малою в палаті, примостивши в ній у куточку матрац. Зранку чоловік привіз їй сніданок і одежу, щоб переодягнулася. Вона з вдячністю обняла його і мовила:
-Пробач мені, але я хочу, щоб Олюня була наша.
Юрко спантеличено глянув на Юлю і зрозумів, що від свого вона не відступить, коли так вирішила, тому мовчки кивнув головою.
Наступного дня вся лікарня говорила про одне і те ж. Урешті вирішили зібрати консиліум і почути думку усіх про маленьку пацієнтку. Правда краяла серце Юлі – дівчинка може бути повним інвалідом. У неї порушений слух, зовсім нерозвинений опорно-руховий апарат, присутня також косоокість. Ніхто не давав гарантії, що вона буде цілком здоровою.
-Навіщо тобі вона? Повний інв aлід!
Юля твердо стояла на своєму, бо маленька дівчинка вже жила в її серці і не відпускала від себе ні на мить.
За кілька місяців Юля оформила опікунство над дитиною. Так маленька Оля переїхала до неї додому.
Немічність малої не давала їй спокою. Юля вірила в диво, вірила, що з божою поміччю все можливе. Адже це саме вона, маленька Оля, снилася їй впродовж останніх півтора року. Це вона обнімала в сні Юлю своїми тендітними рученятами і усміхалася голубими оченятами.
Минуло ще два роки. Юля завдяки добрим людям звозила Олю в реабілітаційний центр до Ізраїлю. І дитина стала на ноги, почала вимовляти перші слова і усміхатися на весь рот, граючи щасливими голубими оченятами.
Так, Юля вірила в диво! І воно сталося!
