**Щоденник**
Жила я в невеличкому місті, у себе затишно. Звати мене Марія Іванівна. Життя моє здавалося гідним: чиста квартирка, порядок завжди на місці, робота стабільна — бухгалтером на фабриці меблів. Сім’ї не склалося, дітей теж, але я не журилася. П’ятдесят років — а життя налагоджене, на відміну від моїх невдачливих сусідів.
Поруч зі мною мешкала жінка за шістдесят. Як же соромно! Майже пенсіонерка, а волосся пофарбоване у блакитний! Ну не сміх? Ще й в облягаючих сукнях ходить, наче дівчина. Місцева дивакувата, більш нічого сказати. «Ганьба!» — подумала я, пишаючись своєю скромністю.
А третя сусідка — дівчина, Аня, всього двадцять один, а вже з дитиною. Ясно ж — школяркою завагітніла. Батьків нема, живе одна, та ще й з тою блакитоволосою дивакою дружить. Поки Аня на роботі, та дитину дивиться. «Такі люди до себе тягнуться, — думала я. — А мене обходять. Побачать порядну людину — і соромно їм на очі зірватися. Поздороваються в ліфті — і годі».
Ще один сусід — чоловік років тридцяти. Коли я вперше його побачила, аж затремтіла — руки, шия всі у татуюваннях! Ну хі ж це нормально? Мабуть, більше нічим себе проявити не може, то й шкіру псує. Напевно, книжок у житті не читав.
Такі думки крутилися в мене щодня. А вдома я з задоволенням обговорювала їх із подругою. Чого б ще говорити? От тільки сьогодні все пішло не так.
Повертаючись з роботи, я відчула себе зовсім кепсько. На виробництві виявилася недостача, і, ясна річ, звинуватили мене. Голова розколювалася, в вухах шуміло, ноги неміли. Ледаче дотягнулася до лавки біля під’їзду.
Раптом відчула легкий дотик. Переді мною стояла та сама блакитоволоса «пенсіонерка».
— Вам погано? — заклопотано запитала вона.
— Голова… болить…
— Ходімо до Руслана, він сьогодні вдома. Ви зовсім бліда!
— До якого Руслана? — спитала я.
— Та ж він з вами на одному поверсі! Кардіолог. Хіба ви не знали?
Коли ми піднялися, переді мною постала знайома постать — той самий чоловік із татуюваннями! Він виміряв тиск, дав таблетку, поклав на диван. Незабаром стало легше.
— Обов’язково покажіться лікарю! Навіть таким молодим, як ви, треба стежити за здоров’ям, — усміхнувся він.
Я відчула сором. Як я сміла судити його! «Зовнішність — ніщо, а розум — нуль», — казала я. А виявилося — лікар, рятує життя.
Незабаром постукали в двері. На порозі — блакитоволоса сусідка з донечкою Ані.
— Хотіла перевірити, як ви. Вибачте, що з Олесею, Аня на роботі… Я давно хотіла познайомитися, але боялася вас турбувати. Ви завжди так відокремлено…
Я запросила їх на чай. Сусідка розповіла, що все життя доглядала за хворою матір’ю, тому й не навчалася, не закохувалася. Лише тепер, у літах, дозволяє собі трохи «побути молодою». А Аня… Виявилося, Олеся — не її дочка, а сестра. Їхні батьки загинули, і Аня взяла опіку. Кинь університет, працює без віддиху. Руслан допомагає їм грошима.
Коли вони пішли, я довго сиділа на кухні, дивлячись у простір. Мабуть, варто запропонувати Ані свою допомогу — посидіти з дівчинкою. І ще… Я завжди хотіла пофарбувати волосся у рудий, але боялася, що не вийде за віком. Обов’язково запитаю в сусідки поради. А ще — запрошу Руслана на вареники. Треба подякувати…
