— Та годі вже, як мала дитина! — Катерина різко відвернулася від плити, розмахуючи ківшем. — Що за вистави влаштовуєш?
Олег сидів за кухонним столом, закривши обличчя долонями. Плечі тремтіли, а між пальцями просочувалися сльозні доріжки.
— Катю, та як же ти не розумієш… Це ж мама була, — прохрипів він.
— Мама, мама! — передражнила дружина, грюкнувши каструлею об стіл. — Вісімдесят чотири роки прожила — що ще треба? Дехто й до шістдесяти не дотягує.
Олег підвів на неї заплакані очі.
— Як можна таке казати? Вона ж тебе, як рідну, любила.
— Любила, любила, — хмикнула Катерина. — Особливо коли вказувала, як борщ варити чи дітей виховувати. Тридцять років її настанови терпіла.
Вона сіла навпроти, накладаючи собі юшку. Апетит не зник, хоча щойно вчора вони повернулися з похорону свекрухи.
— Годі вже убиватися, — сказала Катерина, відкусуючи чорний хліб. — Мертвих не повернеш. Краще подумай, що з її квартирою робитимемо. Продавати треба, поки ціни не впали.
Олег рвонувся, стілець із гуркотом упав.
— Ти з глузду з’їхала! Маму ще й не засипали, а ти вже про гроші!
— А коли ж думати? — спокійно продовжувала їсти Катерина. — Через рік? Через п’ять? Квартира пустує, комуналка капає. Треба практично мислити, Олежу.
Він схопився за голову. Останні місяці нагадували кошмар. Мама вмирала повільно, у болях. Кожного дня він їздив до лікарні, тримав за руку. Катерина ж не приїхала жодного разу — завжди знаходила причини:
*«Голова болить».*
*«Щось застудилась, щоб не заразити».*
*«На роботі аврал».*
А тепер, коли все скінчилося, її турбували лише гроші.
— Піду до кімнати, — промовив Олег, спрямовуючись до дверей.
— Куди це? Юшка простудиться.
— Не можу їсти.
— Дарма. Організму сили треба.
Вийшов на балкон. Жовтневий вітер обпалював обличчя. Дивився внир, на дитячий майданчик. Життя йшло своєю чергою, а в ньому все розривалося.
Мами не стало — і з нею зник останній зв’язок з дитинством, з домом, з часами, коли він був комусь потрібен. Катерина ніколи цього не розуміла. Для неї свекруха була тягарем.
Двері скрипнули:
— Замерзнеш. — Дружина вийшла з чашкою чаю. — Випий гарячого.
Він узяв чашку тремтячими руками.
— Катю, скажи чесно… Ти хоч трохи її любила?
Жінка знизала плечима:
— Яка різниця? Жили ж якось усі ці роки.
— Якось, — повтор— Якось, — повторював він, дивлячись у вікно, де в сутінках гасли останні промені сонця, і раптом усвідомив, що в цьому будинку більше немає місця ні для сліз, ні для спогадів.
