Морозне повітря різало обличчя, мов голками, та Іван не відчував холоду. Усе всередині нього застигло — серце перетворилося на крижаний брил, холодніший за будь-яку заметіль. Він стояв посеред засніженого парку, оповитого вечірніми сутінками, і шалено вдивлявся у перехожих, намагаючись розгледіти ту саму маленьку постать у яскраво-малиновому комбінезоні. Ярик. Його онук.
Для Івана цей хлопчик став цілим світом. Стискуючи в руці телефон, він проклинав ту мить, коли відволікся на дзвінок від партнера по бізнесу. Всього одна хвилина неуважності — і тепер його серце стискається від страху і провини. Він шматував себе кожним нервом, кожною мікроскопічною часткою свого міцного тіла.
У голові бився один-єдиний напів страх: «Я загублю його». За останній рік життя Івана перетворилося на низку втрат. Спочатку пішла дружина — тихо, майже непомітно, ніби згасла під тягарем хвороби. Потім прийшла жахлива звістка з Гімалаїв — там загинули його донька та зять. Батьки Ярика.
Ця дитина з серйозним поглядом і ніжною посмішкою була тепер єдиним, що пов’язувало Івана з минулим. Єдиною опорою. Думка втратити його викликала фізичний біль. Він чіплявся за Ярика, як потонуль за соломинку. Не міг навіть уявити своє життя без нього.
Паніка наростала. Він закричав, зриваючи голос:
— Ярику! Ярик! Де ти?!
У відповідь — лише тиша та свист вітру, що гнав снігову крупу. Перехожі кидали на нього осудливі погляди — для них він був просто неуважним дідусем, що впустив дитину. Ніхто не знав, скільки болю крилося за цим криком.
Але коли надія вже майже згасла, почувся тонкий, переляканий крик — збоку від річки. Іван занімів. Це був голос Ярика. Крик, від якого кров холоне в жилах.
Не роздумуючи, він кинувся до берега. Знав, яка підступна ця ріка. Лід здавався міцним, але під пухким снігом ховалися небезпечні ополонки. І там, у чорніючій воді, метушився маленький силует у малиновому комбінезоні. Ярик.
Серце Івана впало. Він біг, провалюючись у сугроби, спотикаючись, задихаючись. Здавалося, відстань неможливо подолати. Бачив, як онук бореться з крижаною водою, як одяг тягне його вниз. Він розумів: не встигне. Але саме в цю мить, коли розпаІван кинувся до води, але раптом хтось його схопив за плече — це була Олеся, сусідка, яка побачила все з вікна свого будинку.
