**Щоденник одного чоловіка**
У нашому місті жила жінка на ім’я Оксана Вікторівна. Життя її здавалося їй вдалим: власна квартира у Львові – завжди охайна та тепла, робота бухгалтерки на м’якій меблевій фабриці. Сім’ї не склалося, та й біда невелика – зате ніхто не заважає жити так, як їй подобається.
Дожила Оксана до п’ятдесяти років, не знаючи тривог. Особливо втішало її те, що вона – поряд із сусідками – виглядала пристойно. На одному з нею поверсі мешкала жінка років за шістдесят, Надія Степанівна, яка носила фіолетове волосся! У такому віці! І ще й у джинсах та модних блузах. «Божевільна», – думала Оксана, та раділа, що вона не така.
Ще одна сусідка, дівчина Марічка, у двадцять один рік уже виховувала дитину – п’ятирічного хлопчика. «Недолуга, – казала собі Оксана. – Мабуть, ще в школі завагітніла». Та й батьків у неї не було – жила самотужки з сином, а Надія Степанівна часом доглядала за хлопчиком.
А ще був сусід – чоловік років тридцяти, весь у татуюваннях. Оксана дивувалась: «Ну невже він нормальний? Мабуть, якихось манієрів немає, раз так себе розмальовує!».
Та одного вечора сталося неочікуване. Повертаючись з роботи, Оксана Вікторівна раптом відчула погане: голова розколювалась, ноги не слухались. Легка торкнулася її за руку – це була Надія Степанівна.
«Вам погано? Ходіть, заведемо вас до Ігоря. Він лікар», – сказала сусідка. Оксана остовпіла: той самий татуйований чоловік?
Ігор виміряв їй тиск, дав таблетку, усміхнувся: «Потрібно обережніше, навіть таким молодим пані, як ви». Оксана відчула сором.
Пізніше Надія Степанівна зайшла з хлопчиком Марічки. Виявилось, що Марічка – його тітка, а не мати. Їхні батьки загинули в автоаварії, і вона кинула інститут, щоб виростити хлопчика. Ігор же не раз допомагав їм грішми.
Тієї ночі Оксана довго сиділа на кухні. Вона вирішила: запросить сусідів на вареники, запропонувати Марічці свою допомогу. І, може, таки пофарбувати волосся у рудий. Адже життя – не тільки про правила. Інколи воно – про людей, яких ми навіть не спромоглися розглянути.
**Урок:** Справжній порядок – не в ідеальних речах, а в серцях, що вміють бачити більше, ніж здається.
