**Самотня жінка з причепом**
Олена виховувала сина сама. Чоловік пішов від неї більше десяти років тому. Весь цей час він сумлінно сплачував аліменти, був чистий перед законом і совістю. Так він сам про себе казав.
Пішов, забравши свої речі та машину, залишивши Олену з непогашеною іпотекою на квартиру й сином. За всі ці роки жодного разу не прийшов подивитися на хлопчика, жодного разу не привітав з днем народження, не подарував навіть дрібниці.
— Мабуть, не одну дурну вже осчастливив, як тебе. Так і тікатиме від відповідальності, доки чоловічої сили не втратить. І швидше б уже. Говорила — не бери іпотеку. Не послухала. Тепер все життя на неї працюватимеш, — зітхала мати Олени.
Хоча саме вони з батьком наполягали, щоб дочка оформила кредит і записала квартиру на себе.
Так і жила — від зарплати до авансу, працювала на двох роботах і ростила сина. Дякувати Богу, Ігор не завдавав багато клопоту.
Після другої роботи, від утоми на межі провалу, вона заходила до крамниці й поволікся додому, мріючи швидше позбутися важкої торби, зняти взуття, сісти, витягнути ноги й заплющити очі. Відчувала себе кобилою з дитячого парку.
Їм заплітають гриви, прикріпляють блискучий султан, накидають яскраву попону. А вони йдуть повільно й похмуро, дивлячись нудьгуючим поглядом перед собою, везучи чергове щасливе дитя. Так само почувалася й Олена. Життя по колу: робота — магазин — дім.
Носила зручний, немаркий одяг із «Епіцентру». Оновки дозволяла собі рідко й берегла лише для особливих випадків, яких у її житті було замало.
Олена йшла й думала, що приготувати на вечерю, чи вдома Ігорко… Велика жіноча сумка висіла через плече. Однією рукою вона притримувала її, щоб не зісковзнула, в іншій — несла пакет із продуктами. Якщо син вдома, відпочине хвилин п’ять і піде варити макарони з сосисками.
А якою вона була колись! Пишні коси, вогник в очах. Фігура й зараз — краса. Як і всі дівчата, мріяла про кохання. І воно прийшло в особі Марка. Ну як було не закохатися в такого гарного хлопця? Він обіцяв кохати її вічно, говорив, що буде в них машина — обов’язково крутий «БМВ» або, на крайній випадок, «Ауді». Що обов’язково будуть двоє дітей.
Машину він купив. На ній і поїхав у світле майбутнє, залишивши Олені квартиру з непогашеною іпотекою й сина.
Олена дивилася на дорогу перед собою. Варто відволіктися — і вже в калюжі або з підверненою ногою. Дороги в нас лишають бажати кращого. Треба встигнути й відскочити від краю тротуару, аби якийсь лихач не облив брудною водою.
— Олено! — Дорогу їй перегородила елегантна молода жінка в модному вбранні.
Олена ледь впізнала Тетяну, з якою разом вчилася в школі. Та ніколи не була красунею, а тепер виглядала, ніби зійшла з обкладинки глянцевого журналу. Олена поруч із нею відчула всю жалюгідність свого одягу.
— Як добре, що зустріла! До мами приїхала, а нікого з наших нема. Роз’їхалися. Оленько! Ну як життя?
«Хіба по мені не видно?» — подумала Олена, а вголос сказала:
— Нормально, як у всіх.
— Заміжня?
— Розлучилася. Живу з сином. А ти?
— А я… — Тетяна блаженно заплющила очі, ніби сонце її засліпило. — Я вийшла за іспанця, живу в Барселоні. Приїхала на тиждень. Слухай, не відпущу тебе так просто. Давай посидимо десь. Або запроси мене до себе. Ти де живеш?
— Так… тут недалеко. Ходімо, тільки в мене безлад. Навіть посуд з вечора не помила.
— Нічого, я до всього звикла.
Олена відчинила двері в квартиру й гукнула:
— Ігорку, ти вдома? У нас гості.
На порозі з’явився симпатичний підліток.
— Ого! Це твій син? — захоплено скрикнула Тетяна. — У якому класі вчишся? Куди вступати думаєш?
— Поки не вирішив. Мам, посуд я помив, мені уроки треба вчити, — сказав він і пішов у свою кімнату.
— Треба ж, який самостійний, — у голосі Тетяни відчулася заздрість.
— А в тебе є діти? — спитала Олена. Її розпирала гордість за сина.
— Ні. Чоловік набагато старший. У нього вже дорослі діти, не хоче знову возитися з підгузками.
Олена на швидку руку готувала вечерю, а Тетяна розповідала про життя в Іспанії.
— Чому розлучилася? Чоловік пив? — зрештою спитала вона.
— Ні, не пив. Поки Ігорко не народився, усе було добре. Потім… Він погано спав, був неспокійним. Я не працювала, у декреті сиділа, а в нас іпотека, кредит на машину. У підсумку він сказав, що втомився від такого життя, і пішов. Точніше, поїхав на своїй машині.
— От козел! — вигукнула Тетяна. — Кинув тебе з дитиною та іпотекою!
Олена не стала розповідати, як тяжко було насправді. Батьки допомагали, інакше вона не вижила б або втратила б житло.
— НічІ коли одного вечора Антон несподівано опустився перед нею на коліно з кільцем у руках, Олена зрозуміла — нарешті її чекає справжнє щастя.
