**Щоденник Григорія**
Різкий запах палення вдерся у сон, наче злодій, що не стукає, а проламує двері. Я зірвався з ліжка, серце билось так, ніби хотіло вискочити. Ніч була незвично ясною – тремтяче, тривожне сяйво заливало кімнату, кидаючи довгі тіні на стіни.
Я підбіг до вікна і завмер. Палав мій хлів. Не просто горів – вогонь пожирав усе ненаситно, з лютью. Мої стайні, інструменти, спогади… все перетворювалося на попіл. Серце завмерло, а потім почало калатати в горлі. Я зрозумів одразу: це підпал. І ця думка боліла гірше за сам вогонь. Перший порив був тваринним – лягти, заплющити очі й дати всій фермі згоріти. Адже все вже було кінцем.
Та раптом почув довгий, жахливий ревінь корів. Моїх корів, які годували мене, давали сили жити. Вони були в пастці. Відчаї перетворився на лють. Я вибіг з хати, схопив сокиру й кинувся до хліва. Дерев’яні двері вже палали, дихнучи на мене спекою. Кілька ударів – й засув подався. Корови, ревучи, кинулися геть, тікаючи від пекла.
Коли вони були в безпеці, сили покинули мене. Я впав на холодну, вологи землю й дивився, як вогонь пожирає десять років мого життя. Десять років праці, болю, надії. Я прийшов сюди сам, без грошей, з лише сліпою вірою в себе. Працював до знемоги. Але останні роки були прокляттям: посухи, хвороби худоби, сварки з селом.
А тепер… останній удар. Навмисний підпал.
Коли я сидів, занурений у гіркі думки, помітив рух серед диму. Дві постаті – жінка й хлопчина – носили воду, засипали піском, гасили вогонь старого рядном. Ніби знали, що роблять. Я дивувався, а потім кинувся на допомогу. Без слів, у відчаї, ми боролися з полум’ям, доки воно не згасло. Впали на землю, вичерпані, але живі.
— Дякую, — прохрипів я.
— Нема за що, — відповіла жінка. — Мене звати Ганна. А це мій син, Данило.
Засіли біля згорілого хліва, коли світанок займався над степом.
— У вас… немає роботи? — раптом запитала Ганна.
Я гірко засміявся.
— Роботи? Тепер її на роки… але чим платити? Я збирався віддати все й піти.
Встав, пройшовся подвір’ям. В голові блиснула божевільна думка.
— Знаєте що? Залишайтеся. Піклуйтеся про ферму пару тижнів. Я поїду у місто, спробую щось вирішити.
Ганна подивилася на мене – у її очах були страх, здивування й надія.
— Ми… втікали, — прошепотіла вона. — Від мого чоловіка. Він бив нас. У нас немає нічого.
Щось зламалося всередині мене. Я побачив у них своє віддВідтоді ми почали будувати нове життя разом — не як господар і робітники, а як родина, міцніша за вогонь і зраду.
