В одному київському будинку, коли Оксана з чоловіком заселилися, на першому поверсі вже жило подружжя пенсіонерів. Галина Степанівна та Дмитро Олексійович скрізь ходили разом: й у магазин, і до лікаря, і на прогулянку. Ішли під ручку, підтримуючи одне одного. Різко їх рідко хто бачив.
Одного разу Оксана з Олегом поверталися додому з гостей. Біля їхнього під’їзду стояла швидка допомога, а з дверей виносили когось на ношах. По́тім, семенячи, ішов дід Дмитро, ледве встигаючи за ними.
Усі його називали дідом Дмитром, а ось до дружини чомусь зверталися лише за ім’ям-по батькові. Дід був цілком сивий, навіть щетина на зморшкуватому обличчі сріблилася. Тонкі, зморщені повіки нависали над блідо-блакитними очима. Виглядав він зневіреним і наляканим.
— Що трапилося? — запитав Олег, підійшовши до діда.
Той лише махнув рукою — то в знак того, що все погано, то просто щоб відчепилися. Олег звернувся до одного з медиків, що спритно завантажував ноші з тендітною жінкою в авто.
— А ви хто? — неохоче запитав чоловік.
— Я сусід, переживаю, — відповів Олег.
— Не заважайте, сусіде. Переживайте осторонь. — Ноші зникли в авто, медик застрибнув туди й почав зачиняти двері.
Дід Дмитро спробував теж залізти в машину.
— Куди? Вам краще залишитися. Ви дружині не допоможете. Її повезуть у реанімацію, вас туди не пустять. Тільки заважатимете. Відведіть діда додому, придивіться за ним, — сказав медик і зачинив двері.
Автомобіль виїхав з двору, ввімкнувши сирену. Дід, Олег і Оксана довго слухали, як вона затихла вдалині.
— Підемо додому, діду. Застудишся, вибіг у одній сорочці, — сказав Олег.
Старий дозволив відвести себе.
— Може, до нас підніметеся? Легше, коли хтось поряд, — запропонував Олег біля розчинені дверей його квартири.
— Дякую. Я додому. Буду чекати Галочку, — похиливши голову, дід увійшов у свою оселю.
— Ну, як знаєте. Якщо що — ми на четвертому, — нагадав Олег.
Дід кивнув і зачинив двері.
— Шкода його, все життя разом, — зітхнула Оксана, піднімаючись сходами. — Може, родичів треба повідомити?
— Та в нього нікого немає, — обернувся Олег.
— Звідки знаєш? — засумнівалася Оксана.
— Колись розмовляв. Брат загинув молодим. Якийсь небіж є, та кому він потрібен? Дітей у них із Галиною не було. Якщо щось станеться — зовсім самотнім залишиться. А старі поодинці довго не живуть.
— Ого, не знала, що ти такий романтик, — усміхнулася Оксана.
Наступного дня Олег пішов провідати діда. Двері виявилися незачи́неними.
— Діду, живий? — гукнув він у коридор.
З кухні вийшов дід Дмитро, згорблений, пригнічений.
— Вибач, зайшов провідати. Чого двері незаперті?
— Забув, — махнув рукою дід. — Заходь, чаю питимеш?
— Ні, щойно пообідав. А ти їв?
— Шматок у горло не лізе. Усе думаю, як там моя Галочка. — Дід важко сів на стареньку табуретку.
Олег зайшов у акуратну кухню. На столі стояла недопита чашка з мальовничим узором — червоні маки на золотій позолоті.
— Моя Галина любила гарний посуд, — зітхнув дід. — Її нема, а я не можу пити зі звичайної склянки. Привик. Будеш за компанію?
— Не засмучуйся завчасно. Медицина зараз не та, що раніше…
— Усе життя разом. Не уявляю, як без неї… Вона ж ніколи серйозно не хворіла. Завжди на ногах. Мабуть, сили вичерпала. — Дід то зітхнув, то схлипнув, не слухаючи Олега. — Гадав, першим піду. А тепер розумію — це краще. Їй було б важче. Я чоловік, витримаю. Іди, зі мною усе гаразд.
— Ну, як дід? — запитала Оксана, коли Олег повернувся.
— Та нічого, тримається. Каже, вона ніколи не хворіла.
— Значить, одужає, — підбадьорила дружина.
Але наступного дня дід зайшов до них і сказав, що Галина Степанівна пішла у вічність. Попросив допомогти з похоронами.
— Звичайно, заходьте, обговоримо, — погодився Олег.
Минуло два тижні. Одного вечора Оксана сіла біля чоловіка.
— Шкода старика. Зовсім один залишився.
Олег кивнув, не відриваючи очей від телевізора. Там йшов футбол.
— Ось я що подумала…
Олег знову кивнув, не дослухавши.
— Чого киваєш? Я ще нічого не сказала. Відірвись від екрана! — вимагала Оксана.
— Пізніше не можна? — Олег слідкував за грою.
— Не можна! Нашому Андрійкові через два місяці 15 буде. Незабаром одружуватиметься. Як ми всі в цій квартирі помістимося?
— До чого ти ведеш? — нарешті відвернувся Олег.
— Дідові 81. Вік поважний. А у нього двокімнатна.
— Ну і що? Ми ж не родичі.
— Саме тому треба, щоб вона дісталася нам. АндрЧерез рік Оксана з Олегом здивувалися, коли дід Дмитро запросив їх на весілля з сусідкою з третього поверху, а перед усім повернув їм усі витрати на його ремонт, мовчки усміхнувшись: “Добра справа завжди повертається вдвічі”.
