**Щоденник: Квартира, або Історія однієї сім’ї**
Оленка поверталася зі школи, машинально підбираючи слова, щоб пояснити мамі про двійку. Якби ж її просто не було вдома! Тоді б вона сховала щоденник і зізналася, що забула його у класі. Але що робити завтра? Не можна ж щоразу «забувати».
«Сьогодні сховаю, а завтра виправлю. Тоді й лайки буде менше», — вирішила Оленка та прискорила крок.
Нагадування матері лунали щоранку: «Учися добре, Оленко. По-перше, щоб не ганьбити батькове прізвище». Він був професором. «По-друге, щоб розвивати розум». У їхньому роді траплялася хвороба Альцгеймера. Бабуся померла, коли дівчинці виповнилося три роки.
Обережно відчинивши двері, вона зазирнула у вічко: мамине пальто на вішалці — отже, вдома. На підошвах прокралася у кімнату, засунула щоденник під подушку й тільки тоді зітхнула. Переодяглася й взялася за уроки, перечитуючи параграф з історії двічі. Але мама так і не зайшла. Дивно…
Тиша у квартирі була непомірна. Може, мама захворіла? Широка хата з високими стелями, масивною стародавньою меблевою стояла у самому серці Києва. А коридор, заставлений шафами, нагадував темний тунель.
Раптом дзенькіт дзиґарів із вітальні змусив її здригнутися. Це ж дідусеві годинникі! Вона пройшла на кухню. Мама сиділа, схиливши голову на руки.
— Мамо… — торкнулася її плеча Оленка.
— Тато помер… Під час лекції… — голос був пустий, наче зірваний вітром.
Похорон зібрав натовп. Викладачі, студенти — усі, хто знав батька. У домовині лежав незнайомий старий. Але мама ридала, повторюючи: «Як же ми без тебе?»
Після цього вона цілими днями не вилазила з ліжка. Оленка варила собі пельмені. Коли вони закінчилися, попросила грошей.
— Бери, — махнула рукою мати.
Одного разу дівчина повернулася зі школи й побачила маму біля плити.
— Вибач, доню. Я зовсім забула про тебе, — промовила вона, мішаючи борщ. — Завтра піду на кафедру, попрошуся лаборанткою. Треба жити далі.
Новий завідувач, колишній учень батька, погодився. Але зарплати не вистачало, й мама погодилася прибирати кафедру вночі.
— Соромно… Дружина професора миє підлоги, — зітхала вона.
Продали мамині прикраси, а потім завітала сусідка:
— Продай меблі, Марічко.
— Квартира без них — не домівка, — відрізала мати.
Пізніше вона розповіла Оленці, як опинилася в цій хаті. Приїхала з села, закохалася у свого викладача — батька Оленки. Його мати сприйняла її вороже, але після народження онуки заспокоїлася. Потім почала плутати слова, вимикати газ. Два роки догляду, а потім смерть.
— Тато теж став забувати, як вона. Серце не витримало…
Коли Оленка закінчила школу, мама привела Віталія.
— Він з нами житиме?! — скривилася дівчина.
— Він добрий, не п’є. Нам легше буде.
Віталій був молодший за матір. Одного разу Оленка побачила, як він гладить різьблену шафу, мов коханку. Натякнула матері, що він лише за хатою й меблями, але та лише махала рукою.
Потім мати захворіла. Кашель, ліки, які не допомагали. Одного ранку подзвонили із лікарні:
— Серце… Не встигли… — Віталій ридав на кухні, випивши півпляшки горілки.
Після похорону Оленка почула його розмову по телефону:
— Не можна… Рано…
Підозра закралася у серце. Вона пішла до поліції, де зустріла хлопця на ім’я Тарас. Він знайшТарас взяв ампулу зі смітника на експертизу, а коли результати підтвердили отруєння, Віталія заарештували, і Оленка нарешті зрозуміла: найцінніше в житті — не меблі, а люди, які люблять без умов.
**Запис у щоденнику:**
Життя нагадує вишиванку — чорне переплітається з білим, але коли знаходиш того, хто тримає за ниточку, навіть найгрубіший візерунок стає гармонійним.
