— О, Олесю, привіт! До мами приїхала? — гукнула сусідка з балкона.
— Добридень, Надія Степанівна. Так, до мами.
— А ти б з нею поговорила, — зітхнула жінка. — Зовсім вона, бідолаха, після розлучення з глузду з’їхала.
— Як це? — Олеся напружилась.
— Та у мене безсоння, часто рано прокидаюся. Дивлюся якось у вікно — п’ята година ранку, а тут таксі під’їжджає, з нього твоя мати вилазить. І виглядала… м’яко кажучи, не як зазвичай. Ще й, здається, під градусом. Усі сусіди вже шепочуться. У її-то літа! І навіщо вона, скажи, батька твого вигнала? Та, згрішив, але хто без гріха? Стільки років разом — дурість у її-то віці розлучатися.
— Дякую, Надія Степанівна, — промовила Олеся, ковтнувши. — Я поговорю з нею.
З цими словами вона поспішила додому. Її мати справді півроку тому вигнала батька, після того як застала його на зраді. Олеся благала її не поспішати — мовляв, буває всяке. Але мати була непохитна. А найдивніше — вона не впала у депресію, як можна було очікувати, а навпаки, почала жити на повну. Новий гардероб, танці, бари, подружки — усе, чого раніше за нею не бувало.
Олесі було важко це сприйняти. Вона ось-ось виходить заміж, планують дітей. А її мати — у барі до світанку? Яка з неї бабуся? Я представляти її свекрусі, якщо одна в’яже пледки, а друга — уночі в клубах відривається?
Коли Олеся увійшла до квартири, мати зустріла її з чайником у руках і щирою усмішкою. Була одягнена не у потертий халат, а в стильний бежевий костюм. Манікюр, педикюр, нарощені вії — мати явно насолоджувалася життям.
— Ну що, як Андрійко? — запитала вона, ставлячи чашки на стіл.
— Усе добре, — Олеся намагалася стримуватись. — А в тебе?
— Та чудово! Вчора з дівчатами до ранку в барі гуляли. Спочатку танці, потім караоке. Таке задоволення!
— Надія Степанівна вже все розповіла, — похмуро вставила Олеся. — Що ти повернулася о п’ятій ранку і була, здається, п’яна.
Мати засміялася.
— Ну а як ти думала? У барі чай п’ють?
Олеся вже не витримала.
— Мам, тобі не здається, що ти перегинаєш?
— У чому саме?
— Ну, м’яко кажучи, тобі не двадцять. Які танці, які клуби? Ти ж… ну, ти ж маєш бути прикладом. Ти ж — майбутня бабуся!
— Я — жінка, яка нарешті вільна. І не збираюся жити за чужим сценарієм.
— Але ти ж стільки років прожила з батьком! Невже можна так усе перекреслити?
Мати замовкла, а потім спокійно, але рішуче сказала:
— Твій батько зрадив мені. Це не була помилка, а усвідомлений вибір. А я більше не хочу бути обслуговуючим персоналом. Я хочу жити. Для себе. Я стільки років жила для родини. І тепер мені ніхто не указ.
— Але тобі ж майже п’ятдесят!
— І що? Я не зобов’язана старіти за розкладом.
Олеся відчула, що перестаралася.
— Вибач, я не хотіла тебе образити. Просто я хвилююся.
— Якщо тобі за мене соромно — не запрошуй мене на весілля. Але знай: я не збираюся ховати сивину під хусткою і носити мішковату сукню. Я буду танцювати, і, може, навіть фліртувати. Мені добре.
— Та ні, мам, я хочу, щоб ти була. Просто…
— Просто тітка Надя не схвалить? Ну й нехай не схвалює. А я нарешті живу.
Коли Олеся повернулася додому, вона розповіла все нареченому.
— Я не розумію, як до цього ставитися.
Андрій лише усміхнувся:
— А по-моєму, твоя мати молодець. Вона не впала у відчай, а вибрала життя. Хіба це злочин — бути щасливою?
На вихідних Олеся подзвонила матері.
— Мам, а давай сходимо у СПА, потім у бар із живою музикою?
— І тобі не буде за мене соромно?
— Я скажу, що ти моя старша сестра, — засміялася Олеся.
— Тоді рушники на стіл. Але дивись, додому рано не підемо.
Той день став переломним. Олеся вперше зрозуміла, якою внутрішньою силою володіє її мати. І що, можливо, їй варто в неї повчитися — бути собою. Бо життя не має бути за чужим розкладом, воно має бути щирим, наче перший дощик після спекотного літа.
