— Ой, Марічко, вітаю! До мами завітала? — гукнула сусідка з балкона.
— Доброго дня, Наталіє Гнатівно. Так, до мами.
— А ти б із нею поговорила, — зітхнула жінка. — Зовсім вона після того розлучення з глузду з’їхає.
— Що саме? — Мар’яна насторожилася.
— Та в мене безсоння, рано прокидаюся. Дивлюся у вікно — час п’ята година, а тут таксі під’їжджає, і твоя мати вилазить. І виглядала… м’яко кажучи, неяскраво. Не те щоб п’яна, але весела. Сусіди вже шепочуться. В її-то роках! І навіщо вона твого батька вигнала? Та, згрішив чоловік, та хто без гріха? Стільки років разом — в її віці розводитись, це ж смішно.
— Дякую, Наталіє Гнатівно, — промовила Мар’яна, ковтаючи вузлик у горлі. — Поговорю.
І вона поспішила у будинок. Її мати справді вислала батька півроку тому, коли зловила його на зраді. Мар’яна благала не поспішати, та мати була непохитна. Та найдивніше — вона не впала у жалобу, а навпаки, почала жити на повну. Новий гардероб, вечірки, подруги — усе, чого раніше за нею не помічали.
Мар’яні було важко це сприйняти. Вось ось вона виходить заміж, в них із Романом плани. А її мати — у клубі під ранок? Яка ж із неї бабуся? Як представляти її свекрусі, якщо одна в’язатиме шарфи, а інша — танцюватиме до півночі?
Коли донька зайшла у хату, мати стрінула її із чайником і широкою посмішкою. На ній був не заношений халат, а елегантний коричневий костюм. Манікюр, зачіска, гарні біжутерії — вона явно діставала із життя усе.
— Ну що, як там Роман? — спитала вона, розливаючи чай.
— Усе добре, — Мар’яна стримувалася. — А у тебе?
— Та чудово! Учора із дівчатами гуляли до світанку. Спершу танці, потім караоке. Такий кайф!
— Наталія Гнатівна вже розповіла, — похмуро додала донька. — Що повернулася о п’ятій ранку і була… ну, не дуже твереза.
Мати сміється:
— Ну а як ти думала? У барі компот пити?
Мар’яна не витримала:
— Мам, тобі не здається, що трохи занадто?
— В чому в цілому?
— М’яко кажучи, тобі не вісімнадцять. Які клуби? Ти ж… ти ж маєш бути прикладом. Ти ж скоро бабуся!
— Я — жінка, яка нарешті вільна. І житиму не за чиїмсь розписом.
— Але ж ви були разом стільки років! Невже можна просто взяти й викреслити все?
Мати замовкла, та потім тихо, але твердо відповіла:
— Твій батько мене зрадив. То не була помилка, а свідомий вибір. А я більше не хочу бути служкою. Я хочу жити. Для себе. Стільки років я жила для сім’ї. Тепер — мій час.
— Але ж тобі майже п’ятьдесят!
— І що? Не виписано ж мені у наказі сивіти.
Мар’яна відчула провину.
— Пробач, я не хотіла образити. Просто переживаю.
— Якщо тобі соромно за мене — не запрошуй на весілля. Але знай: я не сховаю сивину під хусткою і не вдягну мішковату сукню. Я буду танцювати. Може, навіть фліртувати. Мені добре.
— Ні, мам, я хочу, щоб ти була. Просто…
— Просто тітка Наталя не схвалить? Та хай не схвалює. А я нарешті — живу.
Повернувшись додому, Мар’яна розповіла нареченому.
— Я не розумію, як до цього ставитися.
Роман лише засміявся:
— Не знаю, а по-моє вона молодець. Не впала у розпач, а вибрала життя. Адже бути щасливою — не злочин.
На вНаступного вечора Мар’яна, закутуючи у нову сукню, пішла з матір’ю на концерт, і вперше за останні роки почула, як сміється по-справжньому.
