“Життя сповнене несподіванок”
— Мамо, я пішла, — у кухню зазирнула Олеся.
Лілія відвернулася від плити й пильно глянула на доньку.
— Що? — Олеся демонстративно зітхнула й заплющила очі.
— Нічого. Куди так вирядилася серед ночі? Нафарбувалася. Побачення? Не забаришся, добре?
— Добре, — неохоче відповіла Олеся й швидко вийшла.
«Зовсім доросла стала, — подумала Лілія. Накрила сковороду кришкою й підійшла до великого дзеркала в передпокої. — Де мої сімнадцять років? Як швидко час пролетів. Дуже скоро половина життя минула. Школа здавалася нескінченністю, а потім все покотилося, як камінчик з гори. Інститут, шлюб… Щастя виглянуло, немов сонце з-за хмари, і знову сховалося. — Вона поправила волосся. — Та годі. Донька розумниця й красуня… Ой, картопля!»
Лілія схопилася за голову й кинулася на кухню. Зірвала кришку зі сковороди, ледве не впустила. Обпекла пальці, почала на них дмухати. «Навертілася перед дзеркалом, мало картоплю не спалила…» — лаяла себе.
Самотньо повечеряла, потім сіла дивитися серіал. За вікном швидко смеркло. Не помітила, як заснула. Розбудив дзвінок на телефоні. У сонному стані, не дивлячись на екран, вона була впевнена, що це Олеся. Хто ще міг би їй дзвонити так пізно? Подруг у неї не було — лише знайомі з роботи, об’єднані самотністю.
Здивувалася, почувши чоловічий голос.
— Ви мама Олесі Ковальчук?
— Хто це? — обережно запитала Лілія.
— Лікар з другої міської лікарні. Вам треба приїхати — ваша донька потрапила в аварію, потрібна термінова операція. Вона неповнолітня, тому потрібна ваша згода…
— Яка операція? — Лілія все ще не могла опам’ятатися, але в трубці вже лунали короткі гудки.
Вона намагалася осмислити почуте. Це помилка, донька пішла гуляти. Яка ще аварія? Але лікар назвав її ім’я. Голова мляво відмовлялася думати. Лілія насилу взяла себе в руки, повторила про себе: «Друга лікарня», — і викликала таксі. Швидко переодягнулася, схопила сумочку й вискочила з квартири. Не чекаючи ліфта, побігла сходами. На вулиці вже чекало таксі, сліплячи фарами.
— Будь ласка, швидше… Донька в лікарні… — ледве дихаючи від бігу, попросила вона.
Усю дорогу Лілія то намовляла водієво пришвидшитися, щоб переконатися в помилці, то таємно бажала, щоб він їхав якнайповільніше, аби віддалити неминучу біду.
Вона ввірвалася в приймальне відділення й одразу побачила хлопця у брудній куртці. Обличчя в подряпинах, пластир над бровою, розгублений погляд.
— Де моя донька? Що ти з нею зробив?! — кинулася до нього, схопила за поли куртки й почала трусити.
— Я не винен! З-за повороту на нас вилетіла машина… Я— Я не винен! З-за повороту на нас вилетіла машина… Я відвернув, але вона все одно зачепила нас…
