ЖИТТЯ В ЛАДІ
Лесю, я забороняю тобі спілкуватися з сестрою та її родиною! У них своя дорога, у нас своя. Ти знову телефонувала Христині? Жалілася на мене? Я тебе попереджав. Не ображайся, якщо що, Богдан міцно стиснув мені плече.
Я, як завжди у такі моменти, тихо йшла на кухню. В очах стояли гіркі сльози. Ні, я ніколи не скаржилася рідній сестрі на своє життя. Просто розмовляли. Ми дбали про літніх батьків, мали що обговорити. Богдана це страшенно дратувало. Він терпіти не міг мою сестру Христину. У їхній сімї панували злагода і достаток. Чого аж ніяк не було у нас із Богданом.
Коли я виходила заміж за Богдана, щасливішої дівчини годі було шукати між Дніпром і Карпатами. Богдан закрутив мені голову своїм запалом і пристрастю. Я зовсім не зважала на те, що він на голову нижчий за мене. Як і те, що його мати приперлася на весілля, ледве стоячи на ногах. Згодом виявилося моя свекруха уже багато років випиває.
Осліплена любовю, я не бачила поганого. Але після року шлюбу стала сумніватися у своєму щасті. Богдан добряче пив, повертався додому напідпитку, гірше самогону. Потім почалися походеньки на бік. Я працювала медсестрою в районній лікарні. Заплата самі знаєте яка: 8000 гривень, ледь до кінця місяця дотягуєш. Богдан волів сидіти з товаришами по чарці.
Забезпечувати мене навіть не думав. Колись я мріяла про дітей, а тепер усю свою любов віддавала коту Мурчику, що дісталася мені у спадок від бабусі. Дітей від чоловіка-алкоголіка мати не хотілося. Хоча, і досі його частково кохала.
Дурненька ти, Лесю! Навколо тебе хлопці ходять табуном, а ти, наче засліплена, трендишся за своїм низькорослим! Що ти в ньому знайшла? Все ходиш синя, він же тебе бє! Думаєш, ніхто цього не бачить під тоном? Покинь його, поки він тебе з гніву не вбив, залякувала й остерігала мене подруга, ще й колега по лікарні.
Так, Богдан часто зрився, бив, навіть одного разу так «нагородив», що не змогла піти на зміну. Мало того, замкнув мене у квартирі, а ключ забрав із собою. Відтоді я почала боятися його так, що серце вискакувало, як він повертався ввечері. Здавалося, він мстить мені за те, що я не народила йому дитину, що недобра дружина, що… Через це я не пручалася вже ні лайці, ні знущанням, ні приниженням. Чому ще досі любила?
Памятаю, його мама, скидна на відьму, казала мені:
Лесю, слухайся чоловіка, люби всім серцем, забудь про рідню, про подруг зайвий тягар.
Я сліпо повірила. Віддалилася від друзів, від сестри, все життя крутилася навколо Богдана.
Але мені навіть подобалося, коли він просив пробачення стояв навколішках, цілував ноги. Примирення було немов мед медове, солодке, чародійне. Богдан засипав наше ліжко пелюстками троянд, що крали із двору. Знавала, що ці троянди з клумби дружини його товариша по чарці, який за півлітра віддавав їх нетверезим друзям. Жінки мліли від подарунків і прощали провини.
Скоріше за все, я б і далі тягнула таке життя. Але втрутився випадок
Відпусти Богдана, від нього у мене син. Ти ж, як порожній квіт, ніколи не народиш, без жодних церемоній заявила мені якась чужа жінка.
Не вірю! Йди своїм шляхом, вигнала її з квартири.
Богдан виправдовувався, як міг:
Поклянись, що це не твій син! я знала, що він не відріжеся від своєї крові.
Богдан мовчав. Я все зрозуміла
Лесю, чого ніколи не бачу тебе усміхненою? Проблеми? раптом звернувся до мене головний лікар нашої лікарні, Андрій Петрович. Я була певна, він мене не помічає, а тут таке співчуття.
Все добре, зніяковіла, не знала, куди подіти очі.
Добре, коли у людини все добре, тоді і життя має смак, загадково всміхнувся Андрій Петрович.
Колись він був одружений, виховував доньку, згодом розлучився через зраду дружини. Живе сам, 42 роки, скромної зовнішності, у окулярах, лисий, невисокий. Проте коли він підходив ближче під шкірою бігли мурахи, настільки він був привабливий своїм ледь відчутним запахом бальзаму.
Устояти перед його шармом було неможливо я тікала від нього, сама того не розуміючи.
Після тієї фрази довго не могла прийти до тями «Добре, коли у людини все в порядку». Я жила у безладді, а літа вже підганяли.
Я пішла від Богдана до батьків.
Лесю, що сталося? Чоловік вигнав? злякано питала мати.
Ні, мамо, згодом усе розповім, мені було соромно зізнаватися, як жила.
Згодом подзвонила мама Богдана проклинала й обзивала. Та я вже розправила плечі, зробила ковток свободи, оновилася. Дякую Андрієві Петровичу
Богдан погрожував, переслідував. Та вже не мав наді мною влади.
Богдане, не витрачай на мене час, займися своїм сином йому потрібен батько. Я перегорнула цю сторінку. Прощавай, сказала я йому тихо і впевнено.
Я повернулася до сестри Христини, до рідних. Нарешті відчула себе собою, а не маріонеткою.
Подруга одразу помітила зміни:
Леся, я тебе не впізнаю: посвіжіла, очі сяють, як в нареченої!
А Андрій Петрович запропонував мені:
Леся, виходь за мене. Обіцяю не пошкодуєш. Тільки називай мене по імені: Петрович залиш для роботи.
А ти любиш мене, Андрію? з подивом перепитала я.
Ой, вибач, забув, що для жінок це важливо. Чесно люблю. Але більше вчинками, не словами, сказав і поцілував мені руку.
Я згідна, Андрію. Я впевнена, що зможу покохати тебе ще сильніше, моїй радості не було меж.
Промайнуло десять років.
Андрій щодня доводив свою любов турботою, справжніми чоловічими вчинками: не цілував ноги і не сипав порожніми словами, як мій колишній. Дітей у нас не зявилося. Схоже, Богданів вирок «пустоцвіт» виявився правдою. Але Андрій не сумував, не дорікав, не ображав.
Леся, значить, нам судилося бути разом. Мені достатньо тебе, так втішав, коли я сумувала через нездійснене материнство.
Його дочка подарувала нам онуку Олександру. Вона стала для нас найріднішою.
Що до Богдана він спився зовсім і помер молодим, не доживши до півстоліття. Його мати, часом побачивши мене на базарі, тільки плюється поглядом. Та її слова мене вже не дістають. Можу хіба поспівчувати.
А у нас із Андрієм усе в ладу. Життя прекраснеІноді, сидячи ввечері у нашому затишному садку, я замислююся над своїм минулим як усе могло скластися інакше, якби не зважилася тоді зробити крок у невідомість. Тепер я знаю: головне не боятися змінювати життя заради себе. Поруч з Андрієм я навчилася довіряти, прощати, любити себе. Він навчив мене бачити щастя у простих речах: у теплі долоні, у сміху онучки, у вечірньому запаху жасмину. Щастя це коли вдома завжди чекають, не з докором, а з усмішкою. Щастя це коли ти можеш бути собою.
Наш будинок наповнений світлом, а серця спокоєм. Я більше не соромлюся минулого і не боюся майбутнього. Я вільна і кохана, і знаю: що б не трапилося, у житті завжди знайдеться місце для нового початку. Адже найголовніше жити в ладу з собою. І тоді весь світ навколо, ніби за помахом руки, теж знаходить свій лад.
