Живу я разом із своєю мамою. Моїй мамі вже 86 років.
Так сталося, що ніколи не вийшла заміж і дітей у мене немає. Ось така несподівана й дивна вийшла моя доля. Тепер мені вже 57 років. Недавно відзначила свій день народження. Святкували лише вдвох, я та моя мама. Запросити більше нікого, друзів у мене немає, а ми з мамою останні наша рідня.
Ми завжди підтримували одне одного й трималися разом. Мама моя хоч і старенька вже, але почувається досить добре! Попри вік та те, що здоровя вже не те, мама не здається. Вона навіть сама виходить на прогулянку по подвірю чи у парк.
Я вже на пенсії, адвже ще й підробляю, бо наших з мамою пенсій не вистачає для звичайного життя. Але я не падаю духом і щаслива, що маю біля себе рідненьку матусю. Адже інші люди живуть і гірше: у когось ні даху над головою, ні рідних, ні копійки до душі.
А ми з мамою живемо спокійно та мирно. Увечері пємо чай, вяже мама шкарпетки, разом дивимось наші улюблені старі фільми або серіали. На вихідних я печу пироги й запрошую сусідів до нас у гості. Вони розповідають свої родинні історії. Мені приємно бачити їхню радість, та подумки бажаю, щоб маму й мене обминали всі негаразди.
Ось так і минає наше життя. Дуже хочу, щоб цей спокій тривав якнайдовше для мене й моєї матусіЧасом довго сидимо мовчки, слухаємо, як цокають годинники і співає вітер у вікні. Тоді я тримаю маму за руку, вдячна за тиху радість простих днів. У такі миті здається, ніби наше маленьке життя вміщує цілий Всесвіт любові. І хто знає може, це і є справжнє щастя: залишатися поруч з тим, кого любиш, і цінувати кожен прожитий день.
Я часто думаю: хай би й далі приходили ранки з ароматом свіжого хліба та маминим сміхом, щоб наш дім завжди був повний тепла, а за стінами лунав затишний шелест любові. Бо доки ми є одне в одного, все інше лише дрібниці.
Мені цього вистачає.
