**Щоденник**
Сьогодні зранку я побачила свою кімнату – замість затишного гніздечка, де все було зібрано з любов’ю, – пусту, майже стерильну…
«Мамо, де мої м’які іграшки?» – я швидко озирнулась, а потім додала: «І на полиці були сюрпризи з Кіндерів, теж їх нема!»
«Олесю, я їх віднесла тіті Марії. У неї онучечка Маринка – така гарненька! – донеслося з кухні. – Тітка розповідала, що дівчинка зранку не відходить від пакета з твоїми іграшками».
«Що?! Мамо, це ж мої речі!» – у мене перехопило горло, а очі наповнилися сльозами. Я ввірвалася на кухню, вже не стримуючи голос.
«Господи, доросла дівчина, а ревеш через якісь дрібниці. Віддала тітці – нехай хоч хтось ними тішиться. Твої ж просто пилюку збирали. Невже в сімнадцять років ти ще в ляльки гратимешся?»
«А що буде наступного разу? Прийду – а в моїй кімнаті вже живе чиясь онука?!» – вигукнула я й швидко вийшла у двері.
Так завжди. З п’ятнадцяти я підробляю, щоб не просити в мами грошей на одяг чи косметику. А коли купила на першу зарплатну світер і джинси, вона одразу ж зробила «чистку» у моїй шафі й винесла цілий пакет «зайвого».
«Ти ж тепер заробляєш, а у сусідки знизу донька підростає. Сама бачила, як вони живуть. Тобі ж що, шкода?» – сказала мама, коли я годинами шукала улюблену футболку.
«Мам, але ж це мої речі! Ти могла хоча б запитати!»
«Я тобі нічого не винна, а ти, невдячна, не маєш права мені дорікати! Це ж я їх купувала на свої кровні», – відповіла вона.
Я сиділа біля порожньої шафи й думала: «Невже вона не розуміє? Як можна просто взяти й віддати мої речі комусь іншому?»
Через кілька днів я побачила пусту книжкову полицю. Серія, яку я збирала ще з четвертого класу, зникла.
«Мам, це ж мені бабуся дарувала! Ти їх не купувала! Чому ти так робиш?»
«Ти ж їх все одно не читаєш. Купили б нових, якщо треба. До того ж це ж дитячі книжки – тобі вони нащо?»
«Мені не важливо, чи читаю я їх чи ні. Це моє! Дзвони й забирай назад!»
«Ти з глузду з’їхала? Я нікому дзвонити не буду. Не розумію, як я таку жадібну і дріб’язкову виростила!»
Тоді мама так і не сказала, кому віддала мої книжки. Після цього я почала купувати лише необхідне, а подарунки від неї відмовлялася брати. Частину журналів і книг я відвезла до бабусі, а нові речі тепер зберігала лише на своїй полиці, постійно нагадуючи: «Це не чіпати!» Мама ображалася й довго мовчала.
А сьогодні зникли останні, найулюбленіші іграшки. Я знала, де живе тітка Марія, і, незважаючи на «сором», побігла туди.
«Нехай думають, що хочуть. Я не дозволю роздавати моє!»
«Олесю! Куди?!» – гукала мама, але я не обернулася.
Тітка Марія відчинила двері здивовано:
«Що трапилося?»
Я стояла на порозі, відчуваючи, як мене обливає піт від сорому:
«Тіто… Мама віднесла вам сьогодні мої іграшки…»
«Так, Маринка вже грається. Хотіла передати тобі щось у вдячність…»
«Тіточко, чекайте…» – я зібралася з духом. «Мені страшенно соромно, але… можна повернути хоча б декілька? Мама мене не запитала. Там був ведмедик і в’язана лялька… це подарунки від тата перед тим, як вони розлучилися…»
Тітка Марія мовчала, а потім раптом обняла мене:
«Ой дитинко… Твоя мама сказала, що тобі вони не потрібні. Зараз заварю чаю, поговоримо».
Я тримала гарячу чашку, дивилася на темний напій і згадувала тата. Після розлучення мама забороняла нам бачитися, але в ті рідкі моменти, коли він приходив, я була щаслива. Він помер кілька років тому – навіть попрощатися не встигли.
Тітка Марія повернулася зі шматком чогось у руках:
«Ось… цій хустці вже понад тридцять років. Подарунок моєї мами. Діти сміються, кажуть – викинь! А я не можу. Дивись, які дірки…» – вона засміялася. «Але я їх зашиваю. Кожного разу, коли вдягаю, здається, ніби вона мене обіймає».
У неї на очах блиснули сльози:
«Я знаю, що для тебе означають твої речі. Твій тато був хорошою людиною. Твоя мама його кохала… Якби не та аварія, вони б, може, і помирилися. А іграшки я тобі поверну. Нехай мої діти не розуміють, але я тебе розумію. Бережи пам’ять про тих, кого любиш… але не забувай і про тих, хто поруч».
***
Дома мама стояла коло комода. Я очікувала скандалу, але вона просто обняла мене й почала плакати:
«Пробач мені… Тітка подзвонила. Я не знала, що для тебе це так важливо…»
Ми довго сиділи, розмовляли. Мама розповідала про тата, про те, як вони жили. Я згадала про хустку тітки Марії.
«Я пам’ятаю її!» – мама кивнула. «Ніколи б не подумала, що звичайна річ може бути такою дорогою…»
Ми з мамою обійнялися ще міцніше, і я зрозуміла, що, попри все, саме ці моменти роблять наші спогади безцінними.
