Життя з відчуттям непроговореності
— Мам, а де мої м’які іграшки? — Соломія швидко оглянула кімнату, яка за ранок перетворилася з затишного гніздечка на бездушне приміщення. — І на полиці стояли мої фігурки з Кіндерів, де вони?
— Соломієчко, я їх віддала тіті Марії. У неї онучка така гарненька, просто розкіш. Тітка сказала, що її Оленка цілий ранок не відходить від пакета з твоїми іграшками, — відгукнувся мамин голос із сусідньої кімнати.
— Що?! Це жарт? Мамо, це мої речі! Мої іграшки! — із сльозами на очах Соломія залетіла до мами, ледь не кричачи.
— Боже, доросла дівчина, а плаче через якісь дрібниці. Я віддала їх тіті Марії — нехай хтось грається. А твої просто стояли та пилились. Невже в твої сімнадцять ти ще в ляльки гратимешся? Та й годі ревіти, ніби я всю кімнату комусь подарувала!
— Якщо так піде, то нічого дивного! Прийду, а мене вже виселили заради якоїсь онучки чи доньки твоєї подруги! — у гніві вигукнула Соломія і метнулася до дверей.
І так завжди. Від п’ятнадцяти років вона підробляла, щоб не просити в мами грошей на одяг чи косметику. Але лише дівчина купила на першу зарплатню светр і джинси, мама тут же перебрала її шафу й витягла звідти цілий пакет «непотрібних» речей.
— Тепер ти заробляєш, а у сусідки з третього поверху донька підростає. Сама бачила, як вони ледве кінці з кінцями зводять. Тобі шкода, чи що? — докірливо сказала мати, коли Соломія годинами шукала улюблену футболку.
— Мамо, так не можна! Це. Мої. Речі! Хоча б запитала мене!
— Я тобі нічого не винна, а ти, невдячна, не маєш права мені дорікати! Я все це на свої кровні купувала, — відрізала мама.
«Невже вона не розуміє? — злилася Соломія, сидячи біля спустілої шафи. — Я можна просто взяти й віддати речі стороннім людям?»
Наступного разу, повернувшись зі школи, вона побачила порожню книжкову полицю. Серія книг, яку вона збирала від четвертого класу, зникла.
— Мамо, мені їх бабуся дарувала. Не ти купувала! Навіщо ти так робиш? — знову в сльозах допитувалася дівчина.
— Ти їх все одно не читаєш, то й що? Пилю тільки збирають. І книжки дитячі, тобі вони вже навіщо? Все одно б на дачу відвезли, щоб піч ними розтопити, — розвела руками мама.
— Неважливо, читаю я їх чи ні. Це мої речі! Дзвони своїй подрузі й повертай назад!
— Ти з глузду з’їхала? Ганьба. Нікому я дзвонити не буду. Не розумію, як я таку виростила. Жадна, як твій батько. Він мене за кожну дрібницю лаяв, і ти така сама.
Того дня мати так і не зізналася, кому віддала книги. Відтоді Соломія купувала лише необхідне, а від маминих подарунків відмовлялася. Частину журналів і книг, які ще не роздали, відвезла до бабусі на зберігання, а нові речі складала лише на свою полицю, застерігаючи маму: «Це не чіпати». Мама ображалася і мовчала днями. «Дожили — тряпками ділимося. Скоро й продукти окремо купуватимемо?» — кидала вона й замикалася.
Останньою краплею стало зникнення улюблених іграшок. Повернувшись додому і побачивши, що мама все віддала тітці Марії, Соломія не втрималася. Вона знала, де живе мамина подруга, і, незважаючи на «ганьбу», побігла повертати своє. «Хай думають, що хочуть. Не дозволю роздавати мої речі», — дівчина була готова битися з усім світом, але відстояти своє.
— Соломієчко! Куди?! — гукала мати. — Не смій іти до Марії й соромити мене!
Але донька вже не чула. Їй було все одно. Для когось це просто іграшки, а для неї — цілий світ.
* * *
Дівчина постукала у двері. Їй відчинила жінка літ шестидесяти. Тітка Марія була старою знайомою родини. Колись вона допомогла мамі знайти роботу після розлучення з батьком, а часом вечорами сиділа з маленькою Соломією.
— Соломійко, вітаю! Що трапилося? — занепокоєно запитала Марія.
— Доброго дня… Ні-ні, усе гаразд… Ну, тобто не зовсім, — заплуталася дівчина на порозі, вкриваючись липким потом від сорому. Від її рішучості не лишилося й сліду, а в душі повзла тінь сумніву: чи правильно вона робить?
— Не стої на порозі. Заходь, розкажеш спокійно, — запросила Марія.
Соломія зайшла, не роззуваючись, і сіла на невеличкий пуф біля дверей.
— Тітко Маріє… Мама вам передала сьогодні іграшки…
— О, так, дякую велике! Оленка дуже любить плюшевих звірят. Я якраз хотіла передати вам щось на вдячність, думала, мама сама зайде. Але раз ти тут, то зараз дам, — Марія повернулася, але Соломія зупинила її.
— Тітко, будь ласка, почекайте… Мені дуже соромно, але я б хотіла попросити… повернути іграшки.
Марія здивовано піднесла брови:
— Але я вже Оленці віднесла. Як же так?
— Я розумію, як це виглядає. І мені страшно соромно. Не прошу все повертатиТітка Марія мовчала кілька секунд, а потім, зітхнувши, взяла Соломію за руку і сказала: “Добре, забирай свої іграшки, доню, але Оленці купимо нових – разом, гаразд?”
