Одна старенька бабуся мала два масивних відра. Кожне з відер висіло на коромислі, яке бабуся носила на плечах. Одне відро було добротне, в чудовому стані, а інше- тріснуте. У кінці довгого шляху від колодязя до будинку, тріснуте відро завжди залишалося наполовину порожнім.
Три роки бабуся продовжувала носити воду з колодязя. Звичайно, за таких умов ціле відро почало “задирати носа”, вихвалялося своїми перемогами. Тріснуте відро переживало через свій недолік, воно виконувало свою місію лише наполовину.
Одного разу тріснути відро заговорило до бабусі.
Як же мені соромно, що я маю такий недолік. Майже вся вода виливається по дорозі додому.
Бабуся лагідно посміхнулася:
«Проте тобі назустріч завжди ростуть квітки, вони растуть на твоїй стороні стежки. Твоя вода дає нове життя.
Я навмисне посадила квіти на твоєму боці.Саме з твоєї тріщини виливається вода і поливаються квіти.
Кожен має свій неповторний вигляд. Проте ці тріщинки та недоліки роблять наше спільне життя таким цікавим та змістовним.
Сприймайте оточуючих такими, які вони є, не шукайте у всьому лише негатив. Кожна людина неповторна.
Шановні “тріснуті відра”: ніколи не падайте духом, не забувайте милуватися квітамина на Вашій стороні стежки…