Минуло два роки самотності Олесі. Так склалося в її житті у двадцять сім років вона стала вдовою. Вони з чоловіком прожили разом зовсім небагато, близько року, вже планували дитину, коли раптом усе розвалилося.
Тарас прийшов з роботи раніше, скаржачись на головний біль.
Відпросився у начальника, голова розривається, сказав він дружині, коли та також повернулася з роботи й побачила його блідим, що лежав у ліжку.
Тарасе, може, викличемо швидку? У тебе вже не вперший раз такі напади, наполягала Олеся.
Не треба, відлежуся, відповів він і відвернувся до стіни.
Зараз принесу тобі чаю з мятою. І пішла на кухню.
Поки заварювала чай, думки не давали спокою:
Знову ці болі. Не хоче йти до лікаря. Треба якось його переконати. У тридцять три роки так страждати це неспроста.
Олеся принесла чоловікові чай, поставила чашку на тумбочку біля ліжка і тихо покликала:
Тарасе? Тарас? Він не відповідав. Вона торкнулася його за плече нічого. Тоді сильніше поштовхнула знову ні реакції. Олеся перелякалася, швидко набрала швидку, а потім, зі сльозами, зателефонувала свекрусі.
Маріє Михайлівно, Тарас лежить і не рухається Я швидку викликала.
Зараз прийду, відповіла вона.
Свекруха прийшла трохи раніше за лікарів вона жила в сусідньому будинку. Коли приїхала бригада, молодий лікар перевернув Тараса, перевірив пульс і сумно сказав:
На жаль, нічого вже не зробити. Ваш чоловік помер.
Далі все промайнуло, як у тумані. Допомагали сусіди адже у цих двох жінок, пригнічених горем, не було родичів поруч. Після похорону обидві збиралися з духом. Підтримували одна одну, приходили в гості. Добре, що обидві працювали на роботі хоча б трішки відволікалися.
Олеся залишилася сама у новій квартирі вони з Тарасом переїхали сюди всього півроку тому. Вона постійно дивилася на весільні фото на стінах. Хоча Марія Михайлівна й радила їх прибрати, Олеся не могла. Не змирилася.
Познайомилися вони з Тарасом півтора роки тому, вже жили разом, але не могли одружитися спочатку збирали гроші на квартиру, потім лікували Марії Михайлівні коліно. А потім усе налагодилося: вони одружилися, переїхали, і почалося нове життя.
Якось прийшла до Олесі свекруха. Хто вона тепер? Колишня? Але вони жили мирно. Марія Михайлівна віддала Олесі все, що залишилося після сина. Тепер вони бачилися раз на тиждень, часто телефонували.
Минув рік, а Олеся все ще не оговталася.
Олесю, ти молода, казала їй Марія Михайлівна. Виходь з подругами, спробуй розважитися. Марик не хотів би бачити тебе таку.
Не знаю, Маріє Михайлівно, відповідала Олеся. Наче разом із ним померла.
Треба жити далі. У тебе ще буде щастя. І дітки, усміхалася свекруха. Я їх внуками вважатиму.
І тут вона заплакала. Попри всю свою силу, вона знала зі смертю сина втратила все.
Поступово Олеся почала відтавати. Із колегами сходила у кафе, а свій перший День народження без Тараса відзначила з Марією Михайлівною. Не було веселощів, але вони сиділи за чаєм із тістечками, а посеред столу стояла ваза з трояндами такими ж, які їй дарував Тарас.
Марія Михайлівна подарувала їй вишивку: два кошенята гріються біля груби.
Це на щастя, запевнила вона.
Настала зима. До Нового року залишався місяць.
Ось, Тарасе, перший рік без тебе, казала Олеся, дивлячись на фото.
Свекруха радила прибрати зі стін зайві знімки, але Олеся не могла. Аж доки Марія Михайлівна сама не зняла їх, залишивши лише одне у маленькій рамці на комоді.
Якось вона запитала:
А НовіОлеся погладила живота, усміхнувшись думці про те, що скоро у її житті зявиться нова маленька людина, і зрозуміла нарешті вона готова бути щасливою знову.
