Соломія повернула додому пізно. Надворі вже змеркла ніч. Вона зупинилася на порозі, тримаючи в руках торбу, і з несподіваною рішучістю заявила:
— Подаю на розлучення. Можеш залишити собі квартиру, просто виплатиш мою частку. Вона мені не потрібна. Я їду.
Олег, її чоловік, від несподіванки опустився у крісло.
— Куди це ти збираєшся? — запитав він, розгублено моргаючи.
— Це вже не твоя справа, — спокійно відповіла Соломія, витягаючи з шафи валізу. — Поки житиму у подруги в селі. А там – побачимо.
Він не розумів, що відбувається. А вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, дивлячись у її аналізи, тихо промовив:
— У вашому випадку прогнози невтішні. Максимум – вісім місяців… З лікуванням, може, рік.
Вона вийшла з кабінету, наче в порожнечі. Місто гуло, світило сонце. В голові стукало: «Вісім місяців… навіть ювілей не відсвяткую…»
На лавочку в парку поруч сів дідусь. Він мовчав, насолоджуючись осіннім теплом, а потім несподівано заговорив:
— Хочу, щоб мій останній день був сонячним. Вже не чекаю багато, але яскраве світло – це подарунок. Ви не знаходите?
— Знаходила б, якби знала, що це мій останній рік, — тихо сказала вона.
— Ось і не відкладайте нічого на потім. У мене було стільки «потім», що ними можна було б життя заповнити. Але не вийшло.
Соломія слухала і розуміла – все її життя було про інших. Робота, яку не любила, але трималася за неї заради стабільності. Чоловік, який десять років як став чужим – зради, байдужість, холод. Донька, яка дзвонила лише за грошима або послугами. А для себе – нічого. Ні нових черевиків, ні відпочинку, навіть кави в кафе саму на себе не могла собі дозволити.
Вона копила на «потім». І от – це «потім» могло не настати. Усередині ніби клацнуло. Вона повернулася додому і вперше сказала «ні» – усім і одразу.
Наступного дня Соломія написала заяву на відпустку, зняла заощадження й поїхала. Чоловік намагався зрозуміти, донька дзвонила з проханнями – вона всім відповідала спокійно і твердо: «Ні».
У селі подруги було тихо. Вона сиділа у кріслі, закутана в плед, і думала: і це все? Вона не жила. Вона існувала. Для інших. А тепер – для себе.
Через тиждень Соломія полетіла на море. Там, у кафе біля берега, вона познайомилася з Дмитром. Письменник. Розумний, добрий. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялась щиро, не думаючи, що хтось подумає.
— Давай жити тут? — запропонував він одного разу. — Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я кохаю тебе, Соломіє.
Вона кивнула. Чому ні? Залишилося так мало. Хай буде щастя – навіть миттєве.
Минуло два місяці. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, варила каву зранку, вигадувала історії для сусідів по кафе. Донька спершу обурювалася, потім здалася. Чоловік виплатив її частку. Усе затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
— Соломіє Василівно? — почувся схвильований голос лікаря. — Вибачте, ми припустилися помилки… це були не ваші аналізи. У вас все гаразд. Просте перевтомлення.
Вона мовчала, а потім розсміялася – голосно, щиро.
— Дякую, лікарю. Ви щойно подарували мені життя.
Вона подивилася на сплячого Дмитра і пішла на кухню варити каву. Бо попереду було не вісім місяців – а все життя.
