Ми з чоловіком обоє з села. Жили на сусідніх вулицях. Коли виросли, покохали одне одного, одружилися. Чоловік відразу повідомив, що в місті жити не збирається, тільки вдома. Я підтримала його, тим більше, що мені також подобалося тихе життя. Та це тільки в мріях. Спочатку нам було важко. Адже все самі, ремонти, купувати все необхідне. Поруч із нами не було нікого, хто б допоміг. Та згодом все налагодилося. Ми стали жити в достатку, виховували двох діток.
Ось тоді нас і помітили родичі. Спочатку тітка приїхала подивитися, як ми влаштувалися. Їй сподобалося. В будинку все зі смаком, подвір’я облаштоване для дітей. Є де бавитися. Вона в голос роздумувала, що добре б було, щоб літні канікули їхні діти проводили у нас у селі. Я тоді не звернула уваги на її розмови. Нехай їдуть, купують і живуть у селі, якщо є бажання.
Та вже літом до нас приїхала моя двоюрідна сестра з двома дітьми. При цьому заявивши, що в нас все своє росте, то ніяких продуктів не купувала. Я думала, що погостить і поїде. А Надія заявила, що їй на роботу потрібно виходити, то її діти нехай поживають у нас. Це сказано стверджуючим тоном, так що я не знайшлася що відповісти. Надія поїхала. Місяць не їдуть по дітей. Мені важко, втомилася, чоловік сердиться, говорить, що немає спочинку. Я погоджуюся з ним.
Через місяць я зателефонувала Надії, сказала:
– А ну швидко приїжджай і забирай своїх дітей а якщо не приїдеш в суботу по дітей, то в неділю вони поїдуть автобусом до міста одні. Вистачить жити за наш рахунок, нахаба. Сестра приїхала, та забирати їх не збиралася. Умовляла залишити ще на місяць. Я вже й погодилася. Та чоловік сказав своє тверде, ні.
Відтоді родичі з нами не розмовляють, а я не знаю в чому наша вина. В тому що їм хочеться жити чужим коштом?
