Про те, що у моєї племінниці з’явилася собака я дізналася випадково. Коли прийшла до них у гості, Віра з Володею наперебій розповідали, який пес у них гарний. Вони носилися з ним по квартирі, показували, де Жорик їсть, де спить. Володя говорив, що мріяв про собаку ще з дитинства, але його батьки не дозволяли брати додому ні собаку, ні котика.
Коли Володя і Віра одружилися, то перше, що зробили, завели кішку. Сказали що то ще не все. Обов’язково буде і собака. Пройшло три роки, і в них по квартирі бігає собака, чому вони обоє несказанно раді. Я сиджу і не можу їм перечити в їхній радості. Я, мабуть, спочатку думала б про дітей, а потім заводила собаку та кішку. А вони спочатку здійснюють свої дитячі мрії, а вже потім, зберуться народжувати.
Коли влітку Вірі й Володі випала можливість поїхати на відпочинок до моря, постало питання, хто доглядатиме тварин. Віра просила свою маму, але вона відмовилася. Говорила, що забирати потрібно додому, а з них багато шерсті падає, тому не готова прибирати після кота і собаки. Батьки Володі сказали те ж саме. Ще й додали, що потрібно було відразу думати про такі випадки. А взагалі щоб брали тварин із собою, тим більше що збираються їхати машиною.
Черга дійшла до мене. Володя і Віра дуже просили, говорили, що я їх остання надія. Як можу відмовити племінниці? Погодилася. Подружжя гарно відпочили, приїхали задоволені, з подарунками для мене. Я відмовлялася, говорила, що в них обох є свої батьки. Володя і Віра переглянулися. Вони сказали, що одна я їм не відмовила, хоч і бачать, що я працюю, а за тваринами догляд потрібен, скільки часу забирає. Тому з вдячності прийшли по своїх вихованців з подарунками для мене.
Мені така увага дуже приємна, але відтоді зі мною не розмовляють, ні моя сестра, мама Віри, ні батьки Володі. В чому я винна? Що допомогла їхнім дітям? Могли й самі піти їм назустріч і не ображатися на мене. А я задоволена, що зробила приємне для племінниці і її чоловіка.
