**Тепло чужих обіймів: історія в селянській хаті**
Ярослав поставив важкі відро з водою на лаву у сінях у баби Соломії, вже збирався йти, але вона міцно вхопила його за рукав, мовчазно показуючи на хату. Він послухняно увійшов і присів на широку лаву біля дверей, чекаючи, що вона скаже.
Соломія, не вимовивши й слова, дістала із печі глек, глянула на старенький годинник на стіні — немов натякнула, що час обіду — і налила у глибоку миску наваристих борщу з квашеної капусти. Додала шматок сала, цибулю, хрусткий шмат житнього хліба. Подумала — і поставила на стіл пляшку горілки. Її сутула спина, обв’язана вовняною хусткою, здавалася крихкою, але в постолах вона рухалася впевнено, незважаючи на спеку в хаті.
Ярослав, понизивши голос, заговорив:
— Борщ, звісно, з’їм із задоволенням, а пити — вибач. Зрікся я, бабо Соломіє, більш ні краплі в рот. Ікону цілував, батюшці обіцяв. Після того разу, як напився та Наталю приревнував, у клубі такий галас учинив — сам не знаю, як за ґрати не потрапив. За зламані стільці довелося кругленьку суму викласти. Мама каже, у тебе спину ломить, от я й прийшов води принести. Зараз поїм, дров нарубаю, а там, може, ще яку роботу знайдеш. Мати, як побачить, що я до телевізора підсідаю, одразу мені справу видумує, наче з пальця смокче.
Ярослав реготав над своєю жартівливою розповіддю, але тут же подавився борщем. Соломія, не збентежившись, почала бити його по спині кулачками, ніби цвяхи у дошку забиваючи. Хлопець, відкашлявшись, знову взявся за борщ із салом та цибулею, а потім, химерно прищулившись, спитав:
— Бабусю, а як ти спиш? Спина розгинається чи дугою лежиш?
Соломія подивилася на нього ясними, блакитними очима, де миготіла усмішка, і махнула рукою, немов відмахуючись від питання.
— А я от дивлюся, ти в молодості красунцею була! — продовжив Ярослав, киваючи на стару фотографію на стіні. — Коса густа, брови — як дві веселки над чолом, а очі — наче зірки вночі. Моя Наталя теж краса невичерпна! Давай я тобі її якості перелічу, а ти пальці загинай. Тільки, боюся, пальців не вистачить: гарна, статна, лагідна, добра, працьовита, охайна, економна, співає, як соловейко, танцює — аж очі вилазять, не жадібна, заміж не була, не п’є, не курить, по чужих подвір’ях не блукає. Ну що, бабусю, пальці скінчилися?
Ярослав помітив, як Соломіїні очі засяяли сміхом. Грудь затряслася, але голос не лунав — лише тепло в очах.
— Які ж у тебе очі, бабусю, ясні, живі, не по роках! — здивувався він. — Наталю ж знаєш?
Соломія розвела руками й знизала плечима, немов промовляючи: «Хто вас розбере, хороші ви чи ні».
— Звісно, ми не такі, як ви були, — продовжив Ярослав. — Ви батьків слухали, боялися перечити. А ми? Ледве щось не так — рот до вух і вперед, у саму пекельну спеку. У нас на все своя думка. Батько мій, перш ніж щось зробити, завжди зі мною радиться. А мати взагалі мене за головного вважає. Брати по містах роз’їхалися, я молодший, поки не одружився, з батьками живу. Але хочу весілля гуляти, дітей купу народити. Наталя в мене — оце так! Я ж ветеринар, по-науковому скажу: вона здорова, народить стільки, скільки захоче. Ну що, пальців точно не вистачило?
Ярослав щільно поїв, від печного жару його розслабило. Попри біль у спині, у Соломії в хаті було чисто, як у музеї. Особливо вражала величезне ліжко з пуховою периною, горами подушок і мереживною простирадлиною. Ярослав мрійливо простягнув:
— Ось би мені таке ліжко на першу весільну ніч! Хоча, може, й не треба — на такій перині зваришся, як яйце, і про всі справи забудеш.
Він зареготав і продовжив:
— Наталя скоро навчання закінчить, вернеться в село, і загуляємо весілля. Вона на фельдшера вчиться. Уяви, як чудово: я худобу лікую, вона — людей. Хоча мати іноді батька худобою називає. Та й що там, ми всі часом не кращі за скотину. Чула, як Тарас мотоцикл у Якова вкрав та у ставку втопив? Ну не скотина? А Петро на сіннику палив, ледь хатину не спалив. Теж молодець!
Та найпідліший — це Олег. Зустрічався з Дариною, обдурив її, вона завагітніла, а він із міста наречену привіз. Дарина мало з розуму не з’їхала, думали, руки на себе накладе. А вчора йде, усміхається, живіт наперед, каже, хлопчик буде, Бог на щастя дав. Ось я думаю: як цей Олег повз її хату ходитиме, знаючи, що там його син росте? А я Наталю ніколи не покину! Дивлюся на неї — і хочеться так обійняти, щоб вона в моїх руках розчинилася, щоб ми стали єдиним цілим. Але вона дівчина сувора, до весілля — ані-ані. Це весілля — як кордон, і тягти її через нього яне стану – краще чекати, ніж шкодувати.
