Зірки над нами: спогади про бабусь
У мене, як і в усіх, було дві бабусі. Різні, як небо і земля, але однаково віддані мені. Їх звали майже однаково: Ганна Федорівна, мамина мати, й Антоніна Федорівна, татова.
Ганна Федорівна жила в центрі містечка, у просторих апартаментах, заставлених книжками та старовинними меблями. Тато жартував, що вона — «міська пані»: витончена, з легким відтінком гордовитості. Вона першою з’явилася в моєму житті. Антоніна ж була селянкою, простою. Мама посміювалася: «Три класи освіти — що з неї взяти?» Тато виправляв: «Сім років навчалася!» Вона переїхала до нас, коли я пішов до шостої школи.
Коли мені виповнилося сім, Ганна Федорівна захворіла. Мама кинула роботу й оселилася в неї, щоб доглядати. Ми з татом залишилися у нашій скромній хаті, купленій на заощадження діда-вченого. Спочатку нам було весело: тато курив вдома, а я дивився телевізор до пізньої ночі. Але незабаром набридло. Татові остогидло готувати, мені — їсти сосиски. Зрештою ми перебралися до бабусі. Тимчасово, гадали ми, але залишилися назавжди — на одну зарплатню не виживеш, і нашу квартиру здали жильцям.
Поки бабуся хворіла, я намагався бути тихішим за воду. Її дім був для мене загадкою: темні комори, високі шафи, важкі портьєри, за якими я ховався, граючись годинами. Але іноді перегинав палку.
«Заберіть цього пустунка! — кричала вона. — Чому дитину не виховують?»
«Ось і виховуйте, — огризався тато.
«І виховаю!» — погрожувала вона, але зараз же ласкаво гладила мене по голові.
І виховала. Мене віддали до першого класу, а бабуся вирішила навчити мене музики, стверджуючи, що в мене ідеальний слух.
«Хай хоч перестане скакати, як дикун», — бурчала вона.
Я сумно вибивав гами на фортепіано, рахуючи хвилини до кінця уроку. Тато ж направив мою енергію в інше русло — записав мене на самбо.
«Ви калічите хлопця! — обурювалася бабуся. — У нього талант, а ви…»
«А ви спитали, чи хоче він вашу музику?» — сперечався тато.
Я не хотів ні музики, ні самбо. Я взагалі не знав, чого хочу.
Коли бабуся поправилася, мама повернулася на роботу, а я залишився «на бабусиних руках». Так я закінчив перший клас. Літо стало приводом для суперечок: батьки вирішували, куди мене подіти, щоб дати бабусі відпочити. Після довгих дебатів мене відправили у село до Антоніни Федорівни.
Я боявся. Мама лякала її «семирічкою», Ганна — «селянською брудою», жирною їжею, річкою, де я потону, грибами, що отруюсь, та лісом, де мене з’їсть вовк. Але село виявилося дивом. Поля, стави, чорні ліси на обрії. Кури, гуси, корови — усе, що я бачив лише на картинках. Місцеві хлопці, за проханням бабусі, взяли мене «під крило». Шкарпетки, акуратно складені мамою, пилилися у валізі — усі бігали босоніж, не боячись ні бруду, ні корових лепешок.
Антоніна Федорівна була протилежністю Ганни. Тиха, з доброю усмішкою, вона дивилася на мене з такою любов’ю, що я ледь дихав. НевЯкось уночі, коли Катя вже спала, я подивився у вікно і згадав, як бабусі сиділи разом на лавці, сміялися і говорили: «Головне — щоб діти були щасливі».
