Не поїду! гаркнула Олеся та гримнула дверима власної кімнати.
Ну розказувала б! Вислухалася! процедила Лариса Вікторівна, підтягуючи халата. Сидить на моїй шиї, та ще й висуває умови.
Олесі було п’ятнадцять. Її батько загинув у ДТП два роки тому, і хоч батьки давно розлучилися, мама дівчини Інга не втерпіла горя: спочатку сльози, далі горілка, потім «швидка». А далі лише тиша. Серце встало.
Малую не забрали до дитбудинку: вчасно встигла сестра батька Ганна Петрівна, сувора жінка із срібним узлом на потилиці. Вона й оформила опіку. Та не минуло й півроку, як Ганна Петрівна позбулася Олесі, неначе клунка без ручки: «Олеся невправна, не слухається, жити в нас не бажає, да й чоловік проти, а в Лариски простору достатньо».
Так Олеся й опинилася під одним дахом із вітчимою. Лариса Вікторівна була другою дружиною її батька. Тією самою, через яку матір колись пролила багато сліз. Колись Олеся ненавиділа її здалеку. А тепер от… доводилось мешкати поруч.
Їстимеш? буркнула Лариса, стукнувши ложкою об каструлю.
Ні, сухо відповіла дівчина.
От і добре. Тільки чіпсів по шафах не мацай. Не купувала їх.
Будинок у Лариси був давній, зате просторий та затишний. Батько встиг зробити ремонт: кухня із меблями кольору кави, вітальню обклеїли бежевою шпалерою, навіть казана нову поставили. Та хоч будинок був затишний, Олесі в ньому ніяково холола душа.
Давай як на духу, по совісті, одного разу сказала вітчима, стримавши себе. Знаєш, я тебе не люблю. І ти мене не любиш. Це взаємно. Та я словом повязана з твоїм батьком: не вижену. Ти вчитимешся, я страву лагодитиму, в нас чисто живи, тільки не командуй тут і не личи бідною сиротою. Я в цьому житті сама чимало злих пекла.
Олеся стиснула кулаки й мовчала.
В мене мама, додала Лариса, у сім років померла, батько запив. Я з п’ятнадцяти на трьох роботах гребувала. А твій тато, між іншим, сам за мною навздогін бігав. Тож зла за нього таки не май.
На тому й дорішили.
З дня на день балачки ставали коротшими, а погляди гострішими. Відкрито не лаялися, але напруга в будинку нагніталася.
Одного разу Олеся вернулася зі школи, побачила на столі записку й аж остовпіла:
> «Поїхала до сестри у Конотоп. Поверну радше за тиждень. Гроші на столі. Купи картоплі, ліпи сама. Не забувай, кіт їсть за розкладом. Л.»
Ані «цілую», ані «бережися», ані «не сумуй». Кіт, картопля і розклад. Олесі навіть обідно стало.
Вона раптом відчула глибинну пустоту. Телев’язник вимкнений, чайник холодний, навіть пил на підніжжі ледве встигав посідати. І вперше за увесь цей час їй злякано.
А якщо вона не повернеться? �
А вранці на кухні знову пахло полуницею, Богданка змальовувала щось на папері, а Марічка поставила чайник, нахилившись над кавуном, уже починала звузитись тінь від крил кота Василя, що спав на підвіконні, та й Олександра Петрівна, поклавши руку на її плече, тихо сказала: «Ти ж знаєш, де ваші теплі шкарпетки, мамо» і у відповідь на ці прості слова, здавалось, лиш диханням, відчулось те щастя, що вже ніколи не покидатиме цей дім, де вони всі з часом переплелись корінням, одним на усіх.
Зла мачуха
