У кожному дворику Єна жінка, що голосно кличе з вікна, коли хтось палить під ним, бо «весільний дим» в її квартирі. Вона виштовхує підлітків з лавки о десятій ночі, аби не порушували сон. І пише скарги в управлінську раду про сміття біля підїзду. Якщо ви такої жінки не знаєте це ви. Точніше це я. Я зла сусідка.
Я не терплю людей, що розводять собак. Їхні чотирилапі «Булька» і «Рекс» залишають какаші в моїй клумбі з геранями і півоніями. Більше за все я ненавиджу того, хто підгодовує безпритульних псів. Лантухи не лише заливають під геранями кістки, а й витанцьовують поночі, так що ти весь тиждень підслуховуєш їхній крик. А коли весна приходить, вони починають витати над підїздом, мов нічні кози.
Теж саме ставиться до котячих власників. Квіткових ароматів у їхніх квартирах не буває лише запах котячого туалету. Якщо коти живуть на підвіконні, це вже жах! Одного разу кіт «Мурка» підскочив мені на балкон, коли я вийшла крикнути на дітей, і майже змусив мене посивіти від люті.
І ще гномики! Пятикратний племінник тітки, малюкчудодівчина Оленка, просто розчаровують. Я не розумію, за що їх любити, і що з ними робити. Вони лякають своєю крихкістю і некерованістю. Той раз, коли я сиділа з пятирічним двоюрідним братом Вітром, він за півгодини з’їв всю кашу з котлетами, розмазав її по столу, а потім мою червону помаду «Шанель» аж до пятнадцяти хвилин тиша, ніби втративши голос. Після того крихітка вдарила по килиму масними відбитками маленьких пальчиків і навіть заплющила очі від ацетону, що піднявся в його ніс. Я підкинула йому активоване вугілля, і, здавалось, усе знову стало на свої місця.
Справжній скандал розпочався, коли одна бабуня на підїзді кинула на мене погляд, що мовив: «Ти проституція на підвіконні». Я відразу відповіла, засипаючи її поштову скриньку рекламними листівками про здоров’я, магнітні браслети від гіпертонії і безкоштовні газети про «чудодійні» засоби. Протягом місяця в її скриньці вилась горка макулатури, коли вона шукала платіж за електрику. Я навіть підміняла її рахунок на один нуль більше, і бабуня гірко кльохала в «Обленерго», скаржчись на тупих операторів.
Мій гнів досяг апогею, коли я відвоювала шматок клумби під вікном. Я вивчала, які рослини найкраще там ростуть, і зрозуміла, що герані найміцніші: їх не з’їдає нічний вульф, а навіть алкоголіки обходять їх, бо запах їх відштовхує. Одного сонячного ранку я виявила на своїй клумбі автомобіль великий чорний «РенджРовер», що нависав над червоними суцвіттями, як смертний вирок безжальному бандиту.
Чиє це корито? кидала я погляд у сусідку, бабусю Любу, яку назвала шпигуном у засаді.
Баба Люда, повертаючись з ранкового ринку, де купувала корм п’яти котам, сіла на лавку і, наче з охорони, не пропустила жодної миші.
Якась «Банда» з пятого поверху, розповіла вона. Я давно помітила власника автівки, і він, схоже, катається лише на джипах, бо інші машини для бідних.
А хто це? я запитала, бо знала всіх жителів підїзду. Ніхто не мав «бандитської» зовнішності, окрім гіпермолодого гопника, який і на пляшку пива часто не вистачає грошей.
Марусю з квартири33 забрали діти, її очі загорілися. Вона слабка, не слухає ноги, астма її вбиває…
Після пяти нудних перелічувань хвороб ми нарешті дісталися до суті: в квартирі на пятому поверсі жив бабин внук, який робив ремонт. У повітрі запахло скандалом, і я кинулась до ліфту, щоб вказати клятому бандиту, де його місце, далеко від моїх герань. Але двері в підїзді не відчинилися, коли я стукнула по холодному дерматиновому обшиву, ніби він не чув дзвінка.
Я швидко написала записку:
«Шановний невідомий, відразу вивізьте свою брудну автівку з моєї клумби, інакше я несу за це відповідальність!»
Потім сховала листок між одвірком і дверима. День минув, а «РенджРовер» все ще нависав, і це роздратувало мене до межі.
Баба Люда! зійшовши на балкон, крикнула я. Чи був сьогодні бандит з квартири33?
Не був, кивнула вона. Приїхав на іншій машині, кілька годин побував і поїхав.
Тобто він їхав іншою машинкою, а ця залишила мої квіти в біді? розлючилась я.
Подзвоний йому, запропонувала баба. Номер залишив «на всяк випадок». Його не водить, а возять, бо це, мабуть, начальник.
Чому він у вас «бандюків» перейменував на «начальників»? підозріло спитала я.
Бо бандюки не бувають ввічливими, сміялася вона, ніби під дією якогось чарівного гада, і розповіла, що він привозить котам печену печінку і дрібну рибу, бо його друг тримає рибний базар.
Уявивши, що підїзд тепер пахне не тільки котами, а й рибою, я зрозуміла, що ненависть до цього сусіда підвищилася до небес. Я швидко виписала його номер і, не втрачаючи часу, подзвонила.
Алло, гулко відповів чоловік.
Ти отримав лист? я кинула.
Отримав.
Чому не забрав своє «корито» з моїх герань?
Ти забула заклинання, спокійно сказав він.
Останній раз прошу вивези свою «колимагу» звідси, я намагалася звучати мирно, хоча його голос і заспокоїв мою лють.
Не думай! відповів він, ніби сміючись. Мені так зручно. Я навіть не їв ваші квіти, навіть не торкнувся бордюру.
Пожалкуєш! крикнула я.
Сумніваюсь, підняв брову він.
Я натиснула кнопку «відбій» і спробувала обпалити автівку поглядом, але чорний метал залишився холодним. Я довела, що у мене є засоби, якими можна боротися з «шкідниками» і невдомими сусідами. Завтра його «Ровер» жалкуватиме про свою поведінку.
Наступного ранку я стояла на балконі і спостерігала, як власник, високий, міцний, лисий чоловік, підходить до своєї машини, що тепер була вкрита плямами, бо я посипала її пшоном. Птиці кружляли над капотом, куди я ввечері посипала зерно, і вони клювали, наче втративши гідність.
Ранок пройшов, і автівка знову блищала, передні колеса в’їхали в бордюр, залишивши чорні відбитки, рівні рубцям на моєму серці. Це був оголошений вчинок війни.
Я здійнялась у квартиру, і тут майже спіткнула руду потвору кішку Марисю з рибою в зубах.
Несіть рибу в квартиру33! буркнула я, і мене осінило. Підїзд цієї ночі не спав: коти зі всіх околиць зібралися навколо квартири33 і влаштували справжній концерт. Я підкинула у їхню хвостову ділянку пляшку настою валеріани, що раніше заливала на коричневу дерматинову оббивку вхідних дверей.
Коти гнали всіх по підїзду, замикали двері, лаяли сусіда, а їхні крики розливалися, мов кришталь на рані. Вранці його чекав дах, вкритий пташиним послідом, а я, задоволена, прибирала кущики герань, святкуючи маленьку перемогу.
Коли я спробувала повернутись до квартири, замок не піддавався. Після півгодини безуспішних спроб я зрозуміла, що хтось навмисно підклав у замок сірники. Я замовила «Салідол» в інтернеті, бо кидати сірники в замкову щілину безкарно неможливо.
Наступного ранку коти мовчали, я спокійно випила каву, замовлену з Італії, і, коли розчинилися двері, переді мною стояв сусід, схожий на колишнього правого руки Дмитра Ярошa, лише в ядовитосиніх джинсах і зеленій футболці. Він підняв мій миючий засіб з алоевера і мив руки над раковиною, не знявши мокасини.
Ти не міг це зробити вдома? запитав він, не відводячи погляду.
Підійти ближче, відповів я, не даючи йому шанс.
Я змазала всі ручки його автівки вазеліном, сподіваючись, що це його відлякає. Він, не піднявши брову, взяв мою чашку і випив мій кавовий напій, задоволено шепотів: «Ммм, непогано. Навіть першого разу можу пробачити твою витівку».
Мені хотілося вдарити його кулаками, та його лагідний, зморщений погляд, немов теплий вітер, розтанув мою лють. Ти симпатичний, сказав він, коли пауза затягнулася. Я уявляв, що живе тут якась страшна відьма.
Якщо так, то звідси уходь! крикнула я, зраджуючись на його компліменти. Я намагалась розлютитися, але його погляд був, ніби фен, що викуповує вогонь у каміні моєї злісті. Чорти б його забрали, я вимовила, згадуючи про сірники в замковій щілині.
Я теж це думав, погодився він. Ти ж не кидала сірники в мій замок, це ти, мов підліток, жартома.
Нічого я не кидала! вистріла я. Ось твій рахунок за майстра.
Я підняла чек від майстра, який розкрив двері, і, мов на підготовці до суду, збирала докази. Це не я, заперечив сусід, підводячи брову. Якщо не я, то хто?
Я зняла з голови мокрий рушник, розчісала чорне, вологе волосся, і зрозуміла: в нашій драмі зявився третій шкідник.
Пропоную перемиря, простягнув я йому руку, доки не розгадаємо, хто саме грає у цю гру.
Але лише доки не виявимо! настояла я, тримаючи його лису потилицю за руку.
Наступного ранку бандит знову постукав у двері, лише ввічливо натиснув дверний дзвінок. Відкривши, я побачила, як він, схожий на того ж «РенджРовер», підняв руку і сказав:
У тебе на килимку собача какашка, на мій здивований погляд. Я її вже розтоптав, будь обережна.
Він знову схопив мою чашку кави, дістав телефон і сказав:
Готова дізнатися, хто тут безсмертний?
Ми не сиділи в засаді. Сергій, мій сусід, вчора викликав під’їзд камерою спостереження, і відео потрапило до його поштової скриньки. Під час перегляду ми побачили, як баба Люда розносить «подарунки» під двері, і, переглянувши це тричі, зрозуміли, що її мотиви загадка.
Я поговорю з нею, сказав Сергій. І зайду ввечері.
Поговори, погодилась я, вперше в житті передаючи ініціативу.
Вечір приніс вогняну печивку, а Сергій, як і обіцяв, зайшов після роботи. Після короткої бесіди про какао і поломану шафу, ми вирішили, що баба Люда, можливо, переплутала килимки, бо в квартирі40 була гучна музика. Я знала, що треба помститися, і планувала наступний крок, коли Сергій відремонтує дверцяти на шафі.
Так завершилась ніч, коли я, зливаючись з тінню, підготувала нову каву, а на підНарешті, коли сонце піднялося над Дніпром, я кинула останню крихту крихітного пшениці в щілину дверей, і гіркий крик автівки, що залишилась без коліс, розтанув у безмовному подиху міста.
