У п’ятдесят років і я стала пенсіонеркою за вислугою років. Тож можу сповна насолоджуватися життям. А ще у мене є моя донечка Іринка яка проживає в далеко від мене в місті. Колись там заміж вийшла і онучку Аліну мені народила. Я кожного зручного часу їздила до них, а вони до мене при можливості.
Свої п’ятдесят я святкувала гучно, всіх сусідів та колишніх колег запросила. Навіть молодша сестра Ніла з Германії приїхала. Після святкування я з сестрою до самого ранку балакала. Вона мене вмовляла поїхати на постійне проживання до Германії. Так вона колись переїхала, а згодом і доньку свою забрала. Та і заміж обидві вийшли й живуть уже понад десять років. Але я все ж вагалася, тут же донька.
На ранок сестра вже переговорила з моєю Іринкою. За сніданком вже й донька з зятем говорили, що зарано мені в пенсіонерки, що я ще молода і жвава. Гріх в такому віці сидіти в дома, на грядках чахнути. Що зараз не проблема приїхати в гості, не важливо яка країна і яка відстань. І ви знаєте я погодилася.
Поки все оформила пів року минуло, лише одна проблема, будинок не продала. Хоч і донька говорила, що можу до них приїжджати. А за хатою дивитися немає кому. Тож я попросила свою подругу зайнятися тим після мого від’їзду.
Інша країна зустріла мене хорошою погодою, та надзвичайними чистими вуличками. Це було не велике провінційне містечко. Жити я мала в будинку Нілиної свекрухи, та переїхала до них. А я поки придивлюся собі невелике житло. Ви знаєте перші дні я ходила все оглядала в окрузі. А тоді почала по трішки привчатися налаштовуватися на те, щоб влитися в це суспільство. Сестра на роботі, тож не могла щодня до мене приїжджати. Хоч у школі вивчала німецьку, та все ж мовленнєвий бар’єр, просто колосальний. А ще люди там постійно у своїх клопотах, на вихідні там магазини не працюють. До того ж я звикла робити манікюр, зачіски, а в Германії воно коштує стільки, що в нас можна два місяці оплачувати такі послуги. Можливо якби мати інший дохід то й ставилася я по іншому. Їжа також для них не на першому місці, практично більшість харчується напівфабрикатами. Та найважче було без спілкування.
Вистачило мене аж на два місяці, а потім я подзвонила до подруги й сказала, щоб знімала мій будинок з продажу. Додому летіла щасливою, що побачу рідні стіни, рідну природу. Тепер ніякі вмовляння не заставлять мене покинути рідну домівку. Добре, що хоч будинок не продала.
