Ми з чоловіком одружилися у жовтні минулого року, до того перебували у стосунках майже три роки. Перший місяць після одруження ми провели лише у двох, нікуди вгості не ходили і до себе нікого не запрошували. Пізніше вирішили раз в тиждень заходити до батьків вгості, то до моїх, то до його. Нам було цікаво за сімейними вечерями слухати веселі спогади з дитинства одне про одного. А батьки які ж задоволені були, коли поринали у минуле, у свою молодість та наше дитинство.
Після роботи я бігла до свекрухи на чергову сімейну вечерю. Тоді я запізнилася через сильний дощ, і як прийшла, то для мене було вільне місце за столом, окремо від чоловіка. Біля нього ж присіла його мама. І нічого страшного ,якби це було рідкістю, але так було кожного разу.
Відверто кажучи, мене це неабияк дратувало. Так, можливо це ревність, але ж його мама до мене ставилася як до чужої людини, а Артема опікувала як першокласника.
Все частіше чоловік почав з роботи ходити на обід та вечерю до своєї мами. Ввечері приходив додому та відмовлявся від приготованих мною страв, мовляв: «Я у мами поїв. Не голодний!».
Як я лиш не старалася. Змучена, після роботи, чи дощ чи сніг, я йшла до магазину і купувала продукти. Вдома готувала нові страви, яких у свекрухи точно ніколи не було. Проте все намарно, чоловік і надалі був не голодним.
Усю їжі доводилося їсти самій і брати з собою на роботу, а там всім смакувало.
Розмови у нас теж «не йшли». Чоловік не хотів ділитися зі мною справами на роботі, зате своїй мамі «як соловейко щебетав» про робочі питання. Я неабияк злилася, а він був спокійний, наче і не розумів нічого.
На свята ми продовжували разом ходити до наших батьків. Мої батьки запитували як у чоловіка справи, як наше авто, розмовляли на різні теми. А свекруха постійно переповідала те саме: як народжувала сина, як вночі не спала, як його оберігала, який красенем виростила. Я знала кожне слово, яке повинно було бути наступним з її вуст.
Інколи я приходила втомлена з роботи, інколи із застудою, і жодного разу чоловік нічого не помічав. Я могла мати температуру, кашель, нежить – і жодної реакції в чоловіка не було. А коли в його мами голос злегка захриплий, він тут же скасовував всі справи і мчав рятувати її.
Я вже думала, можливо спільні дітлахи щось змінять, і чоловік переключить свою любов на них. А пізніше в голову лізли думки, якщо і до дітей він буде ставитись так як до мене, або діти теж будуть пропадати за його мамою, а на мене і уваги не звертатимуть. Я відганяла від себе ці думки і разом з ними бажання народжувати спільних дітей.
