Такі речі можуть статися тільки зі мною, або в серіалах. Сама не могла дуже повірити в абсурдність того, що відбувається. Почалось все дуже давно. Майже відразу після відходу мого чоловіка в інший світ.
Я сиділа в кафе та пила свій гарячий обліпиховий час. За вікном лив дощ, а в моїх очах стояли сльози смутку та туги за чоловіком, який помер від раку легенів. До мене підійшов офіціант, та на диво він не був молодим хлопчиком, як то завше буває в кафе, то був статний чоловік мого віку. Мабуть, власник… Він приніс мені чизкейк і тепло посміхнувся. Це було як маленький промінчик сонці в похмурому дні… В похмурому житті. Після того разу я стала постійним клієнтом в тому закладі. Так раз за разом знаходилось все більше тем для розмов, аж поки ми не вирішили сходити на побачення. З нашої першої зустрічі минув майже рік, гадаю, чоловік мене б зрозумів.
Артем, так звали власника кафе мав доньку приблизно віку мого сина. Проте, ні він, ні я не поспішали знайомити, адже хто знає, чи складуться у нас гарно стосунки, а дітям це тільки зайві хвилювання.
Прийшов ще майже рік, та ми врешті вирішили жити разом. Тож на носі було знайомство наших родин. До слова, якраз саме в це час син сказав, що хоче познайомити мене зі своєю дівчиною. Ну, я й вирішала, що як знайомитись, то всім разом. Запропонувала аби привів її на вечерю.
Настав день ХА. Я приготувала багацько смачних страв, прибрала в домі. В животі аж бурчало від хвилювання. Для мене це був дуже важливий день. Ввечері, у назначений час подзвонили у двері. Стояв Артем, а позаду нього його донька – Женя, гарна, біловолоса дівчина.
-Марино, ти вчасно – син підійшов і поцілував дівчину в щоку. Ми всі завмерли.
-Мамо, познайомся, це моя дівчина Марина. – син взяв її за руку, а очі аж блищати почали.
-Тобто як дівчина!? – Артем мало голос не втратив.
Вечір, який мав бути для нас найщасливішим, адже мала скластись повноцінна родина став нічним кошмаром, якого я навіть і уявити не могла. Дівчина мого сина-тата донька чоловіка, з яким ми планували одружитись! Так, це не аморально, та дико! Навіть і не знаю, як тепер бути далі.
Я бачу, який щасливий поряд із Мариною мій син, та яка щаслива дівчина. Та навпроти є ми з Артемом. Ми вже обоє втратили власне кохання, та давно покинули надію, що колись зможемо знову знайти собі гарну пару знову… Врешті решт у нашому віці це складніше, ніж у молодому..
Змушувати сина розлучатись із дівчиною буде вкрай егоїстично, адже вийде так, що поставлю власні інтереси вище інтересів власної дитини. Та й до того ж якщо вони розійдуться, як тоді жити в одному будинку?! Те само стосується і мене з Артемом. Якщо діти одружаться в решті решт, то я буду для Марини названою матір’ю, та тоді доведеться мені зустрічатись час від часу із людиною яку люблю. Та нічого вдіяти не можу… Оце так каламбур! Й чорт ногу зломить! Як далі бути голови не прикладу!
