Знайшли під дубом: як два хлопчики стали нашими синами
— Тепер у нас двоє нових дітей. Я знайшов їх у лісі під старим дубом. Вирощуватимемо їх як рідних, — голос Дмитра звучав глухо, немов пробивався крізь товщу води.
Ганна завмерла біля плити. З каструлі кипіла пара, запітніло вікно. Крізь скло вона побачила постать чоловіка з двома згорточками в руках.
— Що ти сказав? — повільно поставила чашку на стіл. — Які ще діти?
Двері відчинилися. Дмитро увійшов до кухні, зім’ятий, у куртці, всипаній ялиновими голками. В обіймах він тримав двох хлопчиків, загорнутих у старий вовняний плед. Один міцно стискав потертого плюшевого зайця, другий спав.
— Вони просто сиділи під дубом, немов когось чекали, — прошепотів Дмитро, опускаючись на стілець. — Навколо — ні душі. Лише дорослі сліди, що йшли в бік болота.
Ганна підійшла ближче. Один із хлопчиків відкрив очі — темні, ясні. Чоло гаряче, але погляд — усвідомлений.
— Що ти наробив, Дмитре? — прошепотіла вона.
У спальні почувся шелест. Шестирічна Марічка, їхня донька, вийшла в коридор, потираючи очі. — Мам, хто це?
— Це… — Ганна завагалась.
— Це Богдан і Ярема, — впевнено сказав Дмитро. — Вони тепер житимуть із нами.
Марічка обережно підійшла ближче, простягнула шию. — Можна їх обняти?
Ганна кивнула. Слова застряли в горлі.
Дні пішли за днями в клопотах. Хлопчики виявилися молодшими за Марічку — років по три. Лякалися гучних звуків, не їли м’ясо, Ярема ховався за пічкою, а Богдан плакав уві сні.
— Треба повідомити в органи опіки, — сказала медсестра Олена Петрівна, яка прийшла оглянути дітей. — Може, їх хтось шукає.
— Їх ніхто не шукає, — різко відповів Дмитро. — Сліди вели на болото. Це все, що треба знати.
— Люди базікають, Дмитре. Нащо тобі зайві роти? У тебе вже є… — Вона глянула на Ганну.
— Годі, — голос Ганни був як лезо. — У нас уже є що?
— Ви не живете біля моря, — пробурчала Олена, відвертаючись.
Вночі Ганна стояла біля вікна. У темряві колисалися сосни. У дитячій спали троє: Марічка обіймала хлопчиків, немов захищала.
— Не спиш? — Дмитро обійняв дружину ззаду.
— Згадую.
Він зрозумів, про що. Чотири роки тому, переїхавши у цей дім на краю лісу, вони втратили дитину. Швидко, майже непомітно. Більше дітей не було.
— Якщо ти зміг їх підняти, — Ганна обернулася до чолові— то я їх не відпущу.
