Ольга витирала пил у кабінеті чоловіка, коли її ганчірка зачепила купу паперів на краю столу. Аркужи розлетілися по підлозі, і вона, буркнувши, почала їх збирати. Під кріслом щось блиснуло невеличкий чорний предмет. Вона простягнула руку й дістала смартфон у потертому чохлі.
“Дивно”, пробурмотіла вона, вертячи телефон у руках.
Новенький айфон Олега завжди лежав або в кишені піджака, або на тумбочці. А цей був явно дешевший, простіший і… незнайоміший. Вона натиснула кнопку екран засвітився, показуючи час і дату. Без пароля. Серце Ольги стиснулося, а в горлі застряла грудка.
Вона повільно сіла у крісло, не зводячи очей з апарата. За двадцять три роки шлюбу між ними було всяке: й сварки, й образу, й недовіра. Але щоб другий телефон… Оля ніколи не вважала себе ревнивою дружиною. Довіряла Олегу, пишалася їхнім шлюбом. Та тепер їй було страшно заглянути в цю чорну коробочку з потенційно руйнівними таємницями.
“Двадцять три роки разом, дві доньки… Невже все марно?” думки кружляли в голові, поки пальці машинально гортали меню. Ніяких фото. Лише кілька контактів безіменні номери, позначені цифрами та ініціалами. І повідомлення… Оля завмерла, побачивши діалог із контактом “М.Б.”.
“Сьогодні о 19:00, як завжди?” написав Олег три дні тому.
“Так, чекаю”, коротка відповідь.
Через два дні:
“Дякую за вчорашнє. Все, як завжди, на висоті”, повідомлення від чоловіка.
“Рада, що сподобалося. Завтра зможеш?” відповідь.
“Постараюся, але не обіцяю. Оля щось підозрює”, написав Олег.
У Ольги потемніло в очах. Вона? Підозрює? Та ж до цієї хвилини вона навіть думки такої не допускала! У грудях розлилася палаюча суміш образу, злості й розчарування. Двадцять три роки довіри і ось так просто?
Внизу хлопнули двері. Олег повернувся з роботи раніше звичайного. Ольга в паніці сховала телефон у кишеню халата й, підхопивши ганчірку, вдала, що продовжує прибирання.
“Олю, ти де?” голос чоловіка лунав із передпокою.
“У кабінеті, лад наводжу”, відповіла вона, силкуючись говорити спокійно.
Олег з’явився у дверях високий, підтягнутий, у строгому костюмі. У свої п’ятдесят він виглядав молодшим за однолітків і досі привертав жіночі погляди. Раніше Оля цим пишалася, а тепер відчула холодок страху.
“Як день пройшов?” спитала вона, ретельно витираючи книжкову полицю.
“Нормально”, він послабив краватку й потягнувся. Тільки втомився. Клієнт трапився вибагливий, три години на нього витратив.
“Який клієнт? М.Б.?” хотілося запитати Олі, але вона стрималася.
“А ти чого так рано?” вона обернулася до нього, намагаючись у знайомих рисах розгледіти ознаки брехні.
“Скучив”, підійшов і обійняв її ззаду, втулившись носом у шию. Від нього пахло звичним одеколоном і трохи цигарками, хоча кинув курити ще п’ять років тому. Цей запах неприємно колов.
“Я у душ”, Олег поцілував її в щоку й вийшов.
Залишившись сама, Оля опустилася на диван. Що робити? Закипіти скандалом? Стежити за ним? Чи просто спитати прямо? У кишені халата важко давив чужий телефон. Вона дістала його й знову відкрила повідомлення. Нічого відвертого, ніяких зізнань у коханні чи інтимних фото. Але сама таємниця другого телефона говорила багато.
Вечір минув у напруженні. Вони вечеряли удвох, дивилися серіал, говорили про доньок. Старша, Настя, жила в іншому місті з чоловіком і двома дітьми. Молодша, Даринка, закінчувала університет. Олег поводився, як зазвичай розповідав про роботу, жартував, цікавився її справами. Нічого підозрілого, якщо не знати про таємний телефон.
О десятій він пішов у душ, а Оля наважилася. Вона дістала його святковий піджак із шафи й уважно перевірила кишені. Нічого. Потім зазирнула до портфеля теж пусто. Вже збиралася відступити, коли помітила у бічній кишені піджака маленьку картку. Візитка із ім’ям “Марія Біличенко” і номером телефону. М.Б. із таємних повідомлень?
Шум води у ванній припинився. Оля квапно поклала все на місце й непомітно прокралася до ліжка, вдаючи, що спить. Серце билося так голосно, що їй здавалося Олег мусить це чути.
Вранці вона прокинулася раніше чоловіка й довго дивилася на його обличчя. Рідне, кохане і раптом ставле чужим. Як він міг так вчинити? Чого йому не вистаОлег, побачивши її розгублений вираз, раптом розсміявся, дістав із кишені звичайний медикаментозний рецепт від лікаря Біличенко, і Оля, усміхнувшись скрізь сльози, зрозуміла, що її ревнощі були просто смішним непорозумінням.
