Є люди, які не можуть жити без міського шуму, спілкування з іншими людьми, їм потрібний рух та нові враження. Я не з таких, якби була моя воля, то давно вже переїхав би в село якомога далі від місцевої метушні.
От тільки діти були малі, їм потрібно було ходити до школи, потім до університету. В селі школа зазвичай знаходиться дуже далеко та сучасні дітлахи не знають що робити в селі. Вони звикли до гаджетів та розваг в торгових центрах. В нашому дитинстві такого не було. Пам’ятаю приїду в село до бабусі та як зранку піду з дому, так повертаюся лише з заходом сонця. Шкода, що будинок бабусі геть розвалився та в ньому вже не можна жити.
Коли діти підросли я вмовляв дружину переїхати до села, а вона відмовилась, бо Вікторія міська пані, життя в селі їй зовсім не імпонувало. Згодом ми зрозуміли, що нас більше нічого не тримає разом. Раніше темою для розмови були діти, а зараз вони не потребують нашої уваги та теми для розмови з Вікторією у мене закінчилися. Ми вирішили розлучитися.
У мене були деякі заощадження та я придбав собі будинок у селі. Перед тим я приїжджав в те село, щоб оглянути будинок. Він був таким, як я хочу. Знаходився на краю села, поряд була річка та сад. Я працюю онлайн вчителем та можу працювати з будь-якого куточка світу, головне, щоб був інтернет. У вільний від роботи час я пишу книги та мені потрібна тиша. Цей будинок закохав мене у себе з першого погляду. Та коли я зайшов всередину, то просто ахнув від здивування. Там все було дуже старовинним: меблі, посуд, домашній текстиль. Причому все було в хорошому стані.
Я запитав у продавців будинку хто тут раніше жив, вони відповіли, що тут проживав їхній дідусь, він був в дечому схожим на мене, теж любив писати та тишу. Сказали, що я можу залишити всі речі в будинку собі. На вартість будинку це не вплинуло.
Через деякий час я переїхав у свою нову домівку та коли почав наводити лад, знайшов старі записи. Мабуть, це мала бути книга. Я відразу зателефонував продавцям та запитав чи вони хочуть забрати ці записи на згадку про свого дідуся.
– Та кому потрібна ця писанина? – сказав онук покійного, – дід увесь час щось записував, мабуть, на старості років він так розважався.
– Ви не проти, якщо я їх опублікую?
– Робіть що хочете, мені все одно, – сказав молодий чоловік.
Але я вирішив зробити все по закону та оформив всі необхідні документи.
Мені було дивно від того, що онук відмовився забирати записи його рідної людини. Після того, як літнього чоловіка не стало, у його рідних взагалі нічого не залишилося на згадку.
Ну і нехай, їм видніше. Але я вважаю, що кожен написаний текст має знайти свого читача та я забезпечив це. Згодом я почав роботу над тими текстами та робив це в перервах між основною роботою. Час пролетів непомітно та моя книга невдовзі вийшла до читачів. Я дуже радий, що знайшлися ті, хто сприйняв мою книгу дуже позитивно та попередній власник будинку, в якому я зараз проживаю, писав ці рядки недаремно.
Взагалі, я вірю, що все в житті невипадково. Адже якби хтось такий, як онук покійного, придбав цей будинок, то він просто спалив би такі цінні рукописи.
