— Стоп, як так?! Він прожирав мої гроші, а тепер я ще йому винна? З якого дива?
— Він твій батько! — випалила мати.
Оля підняла брови так високо, що лоб зморщився, наче гармошка. Мати дивилася їй у вічі, схрестивши руки на грудях. На кухні було спекотно й душно. Неможливо дихати. Так само, як і в їхніх стосунках.
— Справжній батько залишив мені половину квартири. А ця людина мені чужа, — спокійно відповіла Оля.
— Та ти ж повинна розуміти, — заперечила Наталя. — Він живе тут десять років. Він теж вкладався у це житло. Допомагав, як міг.
Оля ледве стримала смішок.
— Допомагав? Коли саме, мам? Коли стояв біля плити й читав мені нотації про те, як правильно смажити картоплю, хоча сам навіть яєшню зварити не може?
— Ну, може, не в грошовому сенсі, — пробурчала мати. — Але він же частина родини. Ти ж сама його татом називала.
Оля втупилася у магнітики на холодильнику. Там висіли старі, з різними містами, куплені під час подорожей з батьком. А потім вони раптом припинилися. Коли в домі з’явився Андрій, про поїздки забули.
— Один раз назвала, щоб ти не засмучувалася, — тихо зізналася Оля. — У чотирнадцять. А він потім цим, як прапором, махав.
У голові спалахнуло невчасне спогад: Оля приходить із школи, зі стиду й злості аж тремтить. Усі пішли у кіно, а її не пустили. Андрій заявив, що «дівчина має сидіти вдома, а не бігати де попало».
— Чому?! Усі йдуть! Я теж піду!
— Знаєш, Олю. Коли я був маленьким, діти з батьками не сперечалися. За такі витівки нам ременем давали.
Він не підвищив голосу, але сказав це так, що аж ком у горлі став. Оля тоді не заплакала. Але лежала у ліжку, зарившись у подушку, і чула, як він бурмоче у сусідній кімнаті.
— Розпестила ти її. Принцеса виросла. Тільки гроші на неї летять, а толку нуль. Ось у мої роки… — говорив він матері.
Оля стиснула кулаки. Це, як виявилося, було лише початком. Потім пішли інші докори: що падчерка ходить «як ледащиця», що «забагато їсть», що «балакає дурниці». Іноді він командував нею так, ніби вона — покоївка у домі, де він господар.
Але Оля давно зрозуміла: він просто відривався на ній. На роботі його ніхто не слухав, та й сам він туди не поспішав, працював коли як. Зате вдома міг і голос підняти, і по столу кулаком стукнути, і вдавати, що він тут головний.
— Мам, — Оля вийшла зі спогадів. — Слухай. Половина квартири моя. По закону. Пам’ятаєш? Андрія у документах немає.
— Олю, ти не розумієш. Якщо продамо і поділимо лише на двох, то Андрій… для нього це буде зрада. Він же тебе майже за доньку вважає.
— Ото ж бо й воно. Давай подумаємо. А якщо я продам свою частину комусь, і він буде з цим «майже татом» одну кухню ділити, це теж буде зрадою?
Наталя замовкла, зітхнула і заплющила очі. Губи їй затремтіли. Вона боялася залишитися сама.
— Він же стільки років тут живе, — прошепотіла мати. — Вкладав душу. Невже ти не відчуваєш?
— Я відчуваю. Відчуваю, що якщо зараз не відстою своє — ніхто не відстоїть. А ще відчуваю, що з таким підходом колись і я стану, як ти. Посаджую собі на шию чоловіка і буду ридати.
Вона пішла. Не могла більше бути у цьому чужому домі, поруч із матір’ю.
На вулиці тільки починалася весна. На зупинці гудів автобус. Діти їли морозиво. Позаду хтось цокав підборами. Життя йшло далі, ніби у тій квартирі на п’ятому поверсі не відбувся крихітний землетрус.
Після тієї розмови Оля не телефонувала майже тиждень. Навіщо спілкуватися з людиною, яка лише передає чуже луно?
Вона зосередилася на справі. Знайомий ріелтор пояснив: квартира у частках, вона хоче продати свою половину, щоб купити однокімнатну. Або хоч кімнату, щоб не платити за оренду. І не жити поруч із матір’ю та Андрієм.
Покупець знайшовся швидко. Чоловік після розлучення шукав тимчасове житло. Він був чемним, тихим, не викликав у Наталі істерики — це було подвигом, враховуючи її схильність до драм.
Звичайно, потім мати вилила злість на доньку. Щойно покупець вийшов за двері, Олі в дзвінках посипалися голосові повідомлення.
— Олю… Ти зараз не просто квартиру продаєш. Ти продаєш родину.
Оля слухала і не відповідала, а повідомлення летіли одне за одним. І в якийсь момент вона справді почала відчувати себе зрадницею. Чи правильно вона робить? Життя з сусідами — не цукор. Але де тоді жити їй? Вічно платити за оренду, маючи нерухомість?
Вона набрала батька. Вони спілкувалися рідко. Він жив у іншому місті, завів нову сім’ю, але коли Олі було важко, вона іноді дзвонила. Зазвичай не скаржилася. Їй просто хотілося почути розсудливу людину, щоб на мить вирватися з культу «шанувальниПроходячи повз вітрину, Оля усміхнулася — нарешті вона зрозуміла, що справжня родина не в стінах, а в серці, і ніхто не має права її обкрадати.
