Знайшла шию теплішу
— Стій-стій! Він мої гроші прожирав, а тепер я ще йому винна?! З якого дива?
— Він твій батько! — вигукнула мати.
Оля підняла брови так високо, що чоло нагадало гармонь. Мати дивилась їй у вічі, схрестивши руки на грудях. На кухні було спекотно та задушливо. Не було чим дихати. Так само, як і в їхніх стосунках.
— Батько залишив мені половину квартири. А ця людина для мене чужа, — спокійно відповіла Оля.
— Та ти ж маєш розуміти, — заперечила Наталка. — Він живе тут десять років. Він теж вкладався у цю квартиру. Допомагав, як міг.
Оля аж фукнула, ледве стримуючи посмішку.
— Допомагав? Коли це він допомагав, мамо? Коли стояв біля плити і читав мені лекцію про те, як правильно смажити картоплю для нього, хоча сам навіть яєшню не вміє зробити?
— Ну, може, не у фінансовому сенсі, — промурмотіла мати. — Але ж він частина родини. Ти ж сама його татом кликала.
Оля встромила погляд у магнитики на холодильнику. Там висіли ще старі, зі зображеннями різних міст, куплені під час сімейних подорожей з батьком. В якийсь момент колекція перестала поповнюватись.
Коли в домі оселився Віталій, про подорожі й думати забули.
— Один раз назвала, щоб тебе не засмучувати, — тихо зізналась Оля. — У чотирнадцять років. А він потім цим як прапором махав.
У голові спалахнуло небажане спогад: Оля приходить додому, горять соромом та злістю. Уся компанія пішла в кіно, а її не пустили. Віталій сказав, що «дівчина має сидіти вдома, а не шастати».
— А чому?! Всі йдуть! Я теж піду!
— Знаєш, Олю. Коли я був маленьким, діти з батьками не сперечались. За такі витівки нам ременя давали.
Він не підвищив голосу, але сказав це так, що аж ком у горлі стояв аж до ночі. Тоді Оля не плакала. Але вона лежала на ліжку, втулившись у подушку, і чула, як він бурмоче у сусідній кімнаті.
— Розпестила ти її. Принцеса виросла. Тільки гроші на неї літають, а толку нуль. Ось у мої роки… — говорив він матері.
Оля стиснула кулаки. Це, як виявилось, було лише початком. Потім пішли інші дражнилки: що падчерка ходить «як нероба», що «багато їсть», що «говорить не до ладу». Іноді він командував нею з таким виглядом, ніби вона — служниця в домі, де він головний.
Але Оля вже тоді зрозуміла: він просто відігрується на ній. На роботі його ніхто не слухав, та й сам він туди особливо не поспішав, працював уривками. Зате вдома вітчим міг підняти голос, стукнути кулаком по столу, вдавати, що він тут щось вирішує.
— Мамо, — Оля виринула зі спогадів і повернулась у реальність. — Дивись. Половина квартири моя. По закону. Пам’ятаєш? Віталія в документах нема.
— Олю, ти не розумієш. Якщо ми продамо і поділимо лише на двох, то Віталій… він же це як зраду сприйме. Він же майже вважає тебе донькою.
— Так. Давай подумаємо. О! Придумала. А якщо я продам свою частину комусь, і він буде з цим «майже татом» ділити одну кухню, це теж буде зрадою?
Наталка замовкла, видихнула і заплющила очі. Губи їй затремтіли. Вона боялась залишитись сама.
— Він же стільки років живе тут, — прошепотіла мати. — Вклав душу. Невже ти не відчуваєш?
— Я відчуваю. Відчуваю, що якщо не відстою своє зараз — ніхто не відстоїть. А ще відчуваю, що з таким підходом я колись теж перетворюсь на тебе. Посажу собі на шию чоловіка і дітям, і буду скаржитись.
Вона пішла. Не могла більше залишатись у цьому чужому домі, поруч із матір’ю.
На вулиці тільки починалась весна. Біля зупинки гудів автобус. Діти їли морозиво. Позаду хтось цокав підборами. Життя йшло так, ніби у тій квартирі на п’ятому этажі тільки що не сталось маленьке особисте землетрусення.
Після тієї розмови Оля майже тиждень не телефонувала матері. Навіщо спілкуватись з людиною, яка просто передає чуже луно?
Оля зосередилась на справі. Вона звернулась до знайомого ріелтора і пояснила ситуацію: квартира в частках, вона хоче продати свою частину, щоб купити однушку. В крайньому випадку — хоча б кімнату, щоб не платити за оренду. І не жити поруч із мамою та Віталієм.
Покупець знайшовся досить швидко. Чоловік, який нещодавно розлучився з дружиною. Шукав тимчасове житло. Потенційний покупець поводився чемно, тихо, стримано. Він навіть якось не довів Наталку до істерики. З огляду на її любов до драм, це можна було вважати досягненням.
Звісно, пізніше мама все злила на доньці. Як тільки покупець вийшов за поріг, Олі в особисті посипались голосові повідомлення.
— Олю… Ти зараз не просто квартиру продаєш. Ти родину продаєш.
Оля слухала й не відповідала, а повідомлення все сипались і сипались. І в якийсь момент вона дійсно почала відчувати себе зрадницею. Чи правильно вона робить? Життя із сусідами — не цукор. АОля глянула на високі тополі за вікном, зітхнула, і вперше за останні роки почула, як у грудях розпускається легкість.
