“Свого чоловіка немає, то на чужого накинулася? Подруга, мабуть. Щоб твоєї ноги більше в моєму домі не було!” — сердито вистрибнула з губ Світла.
Виходити з автобуса не хотілося. Оксана жила в районі новобудов, куди громадський транспорт ще не заїжджав. Від зупинки до хати — пішки далеченько, та ще й у таку погоду. Та й що ж, заодно зайде до крамниці. В сусідньому будинку обіцяли відкрити магазин, але коли це ще буде. Доведеться розплачуватись за вчорашню лінь — холодильник майже порожній.
Оксана вийшла з автобуса і не встигла зробити й двох кроків, як порив вітру зірвав з голови капюшон і кинув у обличчя пасмо волосся разом із жменею колючого снігу. Здавалося, вітер дув одночасно з усіх боків, навмисне цілячи сніжинками в очі.
Вона насунула капюшон нижче, йшла, притримуючи його під підборіддям, згорбившись, наче бабуся. Перед самою крамницею ледь не перейшла на біг — так хотілося сховатися від вітру.
Нарешті двері захлопнулися за нею, і Оксана опинилася у відносній тиші торгового залу. Відкинула капюшон, струсила розкуйовджене волосся. Взяла кошик і пішла між рядами полиць. Брала лише найнеобхідніше, щоб вмістилося в один пакет — решта може почекати до завтра. Адже ще треба йти додому, а одна рука має бути вільною — тримати капюшон.
Попереду вона побачила молоду жінку з дитячим візком, за який чіплявся хлопчик років шести, схожий на космонавта через товстий комбінезон. Однією рукою жінка штовхала візок, у другій — кошик із продуктами. Йшли повільно, обігнати їх не виходило. Оксана свернула в інший прохід, взяла пляшку молока і подалась до хлібного відділу.
І знову перед нею опинилася та сама жінка з візком. Оксана вже хотіла юркнути в інший ряд, коли з візка випала маленька м’яка іграшка. Вона підняла її.
— Постривайте, ви впустили! — гукнула вона.
Жінка зупинилася й озирнулася.
— Ось… — Оксана простягнула іграшку і раптом впізнала в жінці свою колишню однокласницю й подругу. — Світла! — вигукнула вона з радістю і здивуванням.
— Оксанко! — оживилася Світлана.
— Іду собі й думаю, яка ж відчайдушна жінка в таку погоду вийшла з дітьми до магазину, — сказала Оксана.
— Живу в цьому ж будинку. Схаменулася, що молока немає, і манна крупа закінчилася. Хотіла швиденько забігти сама, та Сонечка закапризничала, а Ярику з нею не впоратись. Ось і пішли всі разом.
На язиці вертівся запитання про чоловіка, але Оксана вчасно стрималася. Невихідно так відразу розпитувати. Мабуть, чоловік ще на роботі.
Оксана опустила очі на хлопчика. Він байдуже розглядав упаковки з печивом.
— Мій помічник, — сказала Світлана з гордістю.
— Скільки йому?
— Шість. Наступної осені Ярик піде до школи.
— Пішли вже додому, я мультик хочу додивитися, — незадоволено сказав Ярик і вимагаюче подивився на маму.
— Потерпи, зараз підемо, — суворо сказала Світлана. — Вибач, Оксанко, бачиш — не належу собі. Послухай, запиши мою адресу та телефон.
Оксана поспішно почала шукати в сумці мобільник.
— Обов’язково подзвони мені, побалакаємо. Діти о десятій зазвичай вже сплять, — сказала Світлана, направляючись до каси.
— Постривай, а іграшку ж? — гукнула їй Оксана.
Світлана щось сказала синові, Ярик підбіг і забрав у Оксани рожевого зайця, потім повернувся до мами. Світлана кивнула Оксані й пішла до каси, дорікаючи синові, що не подякував.
«От це так, — думала Оксана, стоячи в черзі. — Ніколи б не подумала, що у Світки буде двоє дітей. І як вона справляється? Я б не наважилася вийти в таку хуртовину до магазину».
«Саме тому в тебе немає ні чоловіка, ні дітей», — сказав їй внутрішній голос.
Повернувшись додому, Оксана наскоро підсмажила яєшню — готувати щось серйозне не хотілося. Та й пізно вже для ситної вечері. Поки чекала, коли закипить чайник, оглядала свою нову кухню. Квартиру вона купила півроку тому і дуже пишалася цим.
У кімнаті поки що стояли лише шафа, телевізор і диван, через що вона виглядала порожньою й невпорядкованою. А от кухню облаштуА наступного дня, коли Оксана прокинулася від дзвінка телефону, то почула в трубці радісний голос Світлани: “Прости мене, я все зрозуміла”.
