**Як Олеся з Марійкою щастя знайшли: оповідь про любов, що сильніша за зраду**
Сиджу сьогодні у вітрякові нашому, так у нас тут будинок престарілих називають, і думки, як птахи, літають у минуле. Ось і цю історію вам розповім, сердешні мої, бо вона в мені, як та стара пісня, що ніколи не забувається.
Колись, у мої молоді роки, вірила я, що кохання це назавжди. Зустріла я Тараса високого, з очима, як у вовка, і словами, що медом лилися. Закохалася, наче дурна, і скоро ми побралися. А коли завагітніла, Тарас аж сяяв: «Син буде, Олесю! Спадкоємець!» Вже й горілки купив, і розказував, як син його славитиме. Але народила я дівчинку маленьку, немічну, з очима, як волошка. Назвала її Марійкою, бо вона була, як світанок у моєму житті.
А Тарас не прийшов. Ні в пологову, ні додому. Мати його, пані Наталя, ще й додала: «Нащо вам дівчина? Віддайте в дитбудинок». Я слухала, а серце розривалося. Як можна відмовитися від власної дитини?
Повернулася я сама, з Марійкою на руках, і пішла туди, де ноги понесли. Оселилися у тітки Гафії, в старій хаті з тонкими стінами. Там було тісно, але тепло. Тітка Гафія, хоч і воркотіла, але часом приносила нам вареників або погойдувала Марійку, коли я бігла на роботу. «Не сумуй, Олесю, казала вона. Бог тебе не покине».
Жили ми важко. Днями я працювала в кіоску, а ночами мила підлоги в офісах. Руки грубіли від води, спина боліла, але коли Марійка сміялася, усе здавалося неважливим. Вона була моєю радістю.
Минуло пять років. Марійка вже ходила до садочка, а я все ще гадала як так сталося, що той, хто клявся у вічній любові, нас покинув?
А потім одного дня побачила його. Біля нашого будинку стояв чорний «Мерседес», а поруч Тарас. Постарішав, але все той самий: золотий ланцюг, дорога сорочка. І хлопчик біля нього його копія. Він побачив мене і зблід. Марійка, смілива, питає:
Мамо, хто це?
Тарас дивився на неї, мов онімів. А потім вискочила його нова в штучній хутрі, з губами, як у риби. «Тарасе, хто ці жебраки?» скрикнула вона. Хлопчик додав: «Тату, вони смердять!»
Мені було боляче, але я підняла голову. Взяла Марійку за руку і пішла. Повільно, з гордістю. Бо ми не жебраки. Ми сімя.
Дома пахло варениками. Марійка сіла вечеряти, а я гладила її по волоссю. Вона запитала:
Мамо, хто той дядько?
Людина, яка нас покинула, доню.
Вона кивнула. В її пяти роках було більше мудрості, ніж у Тараса за все життя.
Потім я чула, що він пив у барі, дивився в стелю. Може, зрозумів, що проміняв щастя на золото. Але час не повернеш. Його нова скоро його покинула, а син ріс без батька.
Марійка виросла гарною та розумною. Вступила до університету, тепер працює. Про Тараса ми не згадуємо. А я, хоч і у вітрякові, не жалкую. Бо ми з Марійкою пережили все. Не тому, що сильні, а тому, що любили одна одну.
Так от, мої любі. Щастя не в «Мерседесах» і не в золотих ланцюгах. Щастя коли тебе люблять. Навіть у старій хаті, де пахне варениками і дитячим сміхом. Тому обирайте серце, а не блиск. Бо серце не зрадить.
