**Щоденник**
Мамо, ну чого ти так розхвилювалася? Тарас сказав, що любить мене. Ми одружимося, мамо, — Софія була спокійна, наче ніколи.
— Як же не хвилюватися? Ти вагітна, при цьому не заміжня, ще й інститут не закінчила, а твого хлопця я в очі не бачила! Ти думаєш, дитина — то іграшка? Нехай цей Тарас сьогодні ж з’явиться сюди та, дивлячись мені в вічі, пообіцяє взяти на себе відповідальність, зрозуміла?
— Та не кричи так, я думала, ти рада будеш онуку. Зараз приведу Тараса, він скоро з роботи, у мене є ключ від його кімнати в гуртожитку. Краще там спокою дочекаюся, бо ти якась нервова, — ображено сказала Софія й вилетіла з хати, недбало помахуючи сумочкою.
Га́лина Степанівна схопилася за серце, важко сіла на осло́н і глянула на портрет чоловіка.
— Ось вона, безбатченківщина! — зітхнула вона до портрету. — Ой, Петре, чому так рано покинув нас із Софійкою? Не вберегла я донечку — наша Софійка виявилася спішеною. А якщо хлопець від неї відвернеться? Як ми житимемо? Зарплата в мене невелика, а хто візьме Софію вагітну на роботу? Та й навчання ще півроку. Ой, лишенько!
Га́лина Степанівна втулилася в фартух і заплакала. Вага життя впала на її плечі ще в молодості. Чоловік загинув на лісопилці, коли доньці було лише два роки. Жили вони на околиці. Як важко було тоді Галині — знали лише найкраща подруга та сусіди. Найсмачніший шматочок вона віддавала донечці. Треба було й господарство тягнути. А тепер, коли життя, здавалося, налагодилося, власна донька підкинула їй такий сюрприз.
— Та годі, треба тісто на пироги замісити, як-то зять прийде. Ох, Софійко, Софійко…
Коли стіл був накритий, Га́лина Степанівна перевдяглася в святкову сукню й взялася в’язати шкарпетки, щоб скоротати тривожне очікування.
Раптом у сінях стукнули двері, і в хату увійшла Софія. Мати зазирнула їй за спину — нікого.
— А де ж зять? Невже за порогом залишила?
— Був — та й зник, — схлипнула Софія. — Кинув він мене.
— Як так? — Га́лина Степанівна від несподіванки впала на стілець.
— Ось так! Звільнився з роботи, зібрав речі й подався у невідомому напрямку. Так комендант казав…
Софія була розгублена, очі наповнилися сльозами. Бути самотньою матір’ю в її плани не входило.
— Що мені тепер робити, мамо?
Га́лина Степанівна хотіла казати, що попереджала, але зупинилася. Адже материнське серце — не камінь.
— Народжувати, що ж ще. Воно само не розійдеться, — відповіла мати. — Коли прибавлення чекати?
— У липні, якраз встигну диплом отримати, — зітхнула Софія й погладила живіт.
… Софія народила точно в термін. Це була дівчинка, яку назвали Олесею. Так і стали вони жити втрьох — як три тополі на Пріорці.
Мали́ця росла здоровою й веселою, дивилася на світ розумними очима. Га́лина Степанівна души в ній не чаяла, а от матір ставилася до Олесі з легковажністю. Дівчинка, на лихо, вийшла схожою на обманщика Тараса: така ж русява, кучерява й з великими зеленими очима.
— Мама йде! — Шестирічна Олеся, побачивши Софію з вікна, бігла до дверей, щоб швидше обійняти.
— А що мені принесла? — Дівчинка повисла на руці матері й довірливо дивилася їй у вічі.
— Нічого, — похмуро відповіла втомлена Софія.
— А чому? Я хочу морозиво! Ти ж обіцяла вчора!
— Відчепись! Я втомилася! — Софія зсунула Олесю з колін і пішла у спальню.
Олеся зупинилася посеред кімнати й заплакала. Вона так чекала маму, сподіваючись на ласку, а та її відштовхнула. А тут ще в садочку змусили малювати свою родину. Олеся намалювала трьох: себе, маму й бабусю, на що діти почали сміятися й казати, що в Олесі «нема тата», бо в неї його нема.
Га́лина Степанівна кинулася заспокоювати онуку, та де там — ком зОлеся витерла сльози, подивилася на бабусю й усміхнулася: “У нас з тобою рідніше, ніж у багатьох, — і це головне”.
