Сьогодні я пишу цю статтю і звертаюся до вас. Так так, саме звертаюся і саме до вас. Викликаю вас на серйозну розмову. Саме ця наша коротенька бесіда, точніше мій монолог може змінити ваше життя.
Справа в тому, що я лише зовсім недавно зрозуміла наскільки багато для мене означає моя мама.
Мені завжди здавалося, що моя мама житиме завжди і завжди буде поруч. Ми часто не помічаємо того, з якою швидкістю пливе життя.
Хоча я вже й сама мама і маю першого онука, та завжди почуваюся дитиною, коли розмовляю з своєю мамою.
Минулого місяця моя мама занедужала. Спочатку ми лікувалися самі вдома, звичайно під наглядом сімейного лікаря. Але потім ситуація із маминим здоров’ям дещо погіршилася і ми були змушені відправитися в стаціонар.
Тільки в обшарпаних лікарняних стінах, коли мамине життя залежить від того чи допоможуть їй лікарі і ліки – я зрозуміла наскільки сильно я її люблю і як багато мама займає місця у моєму серці.
Ми завжди живемо і не помічаємо того, як наші батьки старіють. Роки йдуть, світ змінюється і лише любов мами з кожним роком стає все міцнішою. Для мами ми завжди діти. Навіть у мої п’ятдесят з хвостиком років – моя завжди запитує чи я сьогодні щось їла і чи тепло одягнулася.
Коли ми потрапили до лікарні, я почала відчувати дуже глибокий біль і сум. Моє серце просто розривалося на шматки. Адже моя мамуся, яка завжди була поруч зі мною – зараз хвора і безпорадна, а я не можу нічого вдіяти. Абсолютно нічого.
Моя душа наче стала глибокою чорною дирою сповненою вселенського болю. Це справжнє пекло відчувати те, що в одну мить життя твоєї найріднішої людини, яка завжди була поруч і в миті щастя і горя – може обірватися.
Ми перестали вміти цінувати хвилини щастя поруч з тими, з ким пережили багато чого. Ми живемо так, наче ці люди – це якісь константи, які ніколи не зникнуть і не зміняться.
Тому закликаю вас всіх, цінуйте своїх матерів і проводьте з ними якомога більше часу, особливо тоді, коли вони вже далеко не молоді.
