Після того, як не стало мого Валери з усім навчалися справлятися самостійно. Розібралася з його робочими інструментами, лампочку змінити не проблема, город посадити також. Сама конем їжджу, сіно заготовляю для худоби на зиму. Десь паркан підлатати, шифер підбити, гілку суху спиляти.
Сусіди у мене хороші. Молода пара з красивою донечкою. Так Злата мені у місті ліки купує, а Максим з дровами допомагає. Ну так вже вийшло, що маючи своїх двох, допомогу вимушена приймати від чужих людей.
Ще поки Валера був живий, то сини приїжджали, навідувалися, а як батька не стало, так зовсім забулися шлях до матері. Зателефоную до старшого, попрошу, щоб приїхав допоміг город посадити, а він мені заявляє, що може собі тієї картоплі купити скільки потрібно. Тоді набираю меншого, а той вічно зайнятий на роботі. «Не знаю, мамо, чи вийде вирватися. Скоріш за все не чекай на мене».
Як діти не можуть, то прошу, щоб хоча б онуків привезли. У селі дітям краще буде, природа, все з городу своє, свіже. Так і того зробити не можуть, кажуть, що у мене немає чим їм зайнятися, бо інтернет поганий. Вже й не чекаю, ні допомоги, ні візиту, ні дзвінка.
Місяць тому справилася, пішла на риболовлю, любов до цього діла мені чоловік передав. Сама не знаю, як нога підвернулася й пішла я у яр. Насилу звідти викараскалася. Поки додому прочовгала, то нога страшно розбухла. Телефоную до синів, прошу приїхати, завезти мене у лікарню, а вона в один голос кажуть швидку викликати. Знову до сусідів просити допомоги.
Злата одразу чоловіка видзвонила, свою роботу покинула й мене у лікарню відвезли. Лікар оглянув на рентген відправив. Перелом, поки всі маніпуляції зробили, то вже й вечір, а Злата й Максим чекають, хвилюються. Кожного дня до мене в лікарню приїжджали, їжу привозили, вітаміни. Купували, що лікар назначив. Сини так жодного разу й не довідалися, невістки тим більше.
Коли додому повернулася, Злата мене напризволяще не покинула. Бідолашна, то в себе сапає, то до мене прибіжить. Консервацію на зиму на двох закривала, я вже так допомагала, чим могла. З поламаною ногою багато не зробиш.
Словом такі мені рідні стали ці чужі люди, що вже і язик не повернеться їх чужими назвати. Думала я чим віддячити й вирішила переоформити на Злату пай, свій та покійного чоловіка.
Коли гіпс зняли попросила мене до нотаріуса підвести, зайнялася переоформленням. Навмисне звернулася у ту контору, де старша невістка працює. Звісно, Юля про все довідалася й вже на вечір у мене були гості. Не повірите, обидва сини приїхали й онуків привезли. Навіть хотіли залишитися на кілька днів у матері погостювати.
Я ж не дурна, знаю, де собака зарита, але повідомляти своє рішення не поспішаю. Надавала синам роботи, невістко на город відправила, онуків у сад фрукти збирати. Працювали бідолаги у мене аж цілий день, а на вечір сіли до столу. Такі всі зморені сердиті, а я візьми та й скажи, що землю сусідці залишаю. Так ті мало не подавилися. Казали, що я з глузду з’їхала й геть совісті не маю. При живих дітях залишати майно чужій людині.
-Знаєте, життя мене так навчило, що інколи чужі рідніші за рідних будуть.
Сини раз й позамовкали, невістки лише гнівні погляди кидають, діти на подвір’ї галасують. Старша невістка втрутилася:
-Ну якщо ви вже про синів не думаєте, то про онуків згадайте!
-А я згадую, кожного вечора згадую! Дістану фото та й дивлюся, які вони, щоб обличчя не забувати, а то ж вони так часто у баби бувають, що не можу натішитися.
Зрозуміла рідня, що мене не переперти, зібралася та й поїхала у своє місто, пригрозивши, що зовсім від мене відмовляться. А я сиджу й думаю, хіба щось від того у моєму житті зміниться?
