**День перший.** Сьогодні, коли я повертався додому, на сходовому майданчику побачив сусіда. Він викидав сміття. Я зупинив його і запитав про їхнього кота — давно не бачив у під’їзді. Сусід аж засяяв: «Та зник кудись кілька днів тому. І слава Богу!» Я ледів стримав голос, спитавши: «Чому слава Богу?» А всередині вже вирувало.
**Два тижні тому.** Я помітив, що сусіди часто викидають кота в під’їзд. Беруть за шию і просто виставляють за двері. Іноді це робить господар, іноді господиня. А одного разу кіт пролетів просто перед моїм носом. Я зробив зауваження сусідці, але вона навіть не слухала. Замість вибачень — лютий погляд і двері, які грюкнули так, що шибки задзвеніли. Спочатку я думав, що вони просто випускають його гуляти. Але потім зрозумів: це покарання за провини. Накоїв щось — геть у під’їзд.
Переляканий чи сумний, кіт годинами сидів на майданчику четвертого поверху біля дверей, оббитих коричневим дерматином. Чекав, коли пробачать. І вони пробачали, але не одразу. А якщо він починав нявчати чи дряпати двері, то отримував віником від господині. Я бачив це на власні очі. Піднімаючись сходами (ліфт не працює вже пів року), я дійшов до четвертого поверху і побачив знайомого кота. Хотів привітатися, але він голосно нявчав і дряпав двері. Почулися кроки, двері різко відчинилися, і господиня в застираному халаті мовчки вдарила кота віником і зачинила двері. Я не встиг і слова сказати. А хотів присоромити її.
«Боляче тобі, друже?» — спитав я, підійшовши. Кіт глянув сумними очима, але в погляді була вдячність. Викидали його за найменшу провину. Одного разу я чув, як сусідка кричала: «Ах ти ж! Знову вазу розбив! Сергію, вижени кота негайно!» — і за хвилину двері прочинилися, волохата чоловіча рука міцно тримала кота за шию, пальці розтиснулися, і кіт упав на майданчик. Двері зачинилися. Кіт підвівся і сів лицем до дверей — чекати прощення. Я лише похитав головою. Не розумію таких методів виховання. Погладив кота і пішов додому. А він сидів з виразом вселенського суму.
Я не надто сентиментальний, але ця картина засіла в мені, як скалка. «Хіба можна так з живою істотою?» — думав я. Згодом, проходячи повз, я щоразу сповільнював крок, і кіт, упізнаючи, починав тихо муркотіти — привітно і трохи запобігливо. Іноді я сідав поруч, чухав його за вухом, і він закривав очі, підставляючи голову, а потім тикався вологим носом у долоню. Кіт був теплий, живий і дуже довірливий, і від цього на душі ставало гидко. Не розумів, за що такому милому коту дісталися такі безсердечні господарі. Навіщо взагалі заводили тварину, якщо, крім себе, нікого не люблять? «Дивні люди, їй-богу».
**П’ятниця.** Терпіння лопнуло. Я повертався додому особливо злим: посварився на роботі, у транспорті штовхалися, зранку йшов дрібний дощ. Настрій був нижче нуля. Піднімаючись сходами, я з третього поверху почув жалібне «ня-у-у». Кіт сидів біля дверей, але його не пускали. У під’їзді було холодно. Я зупинився і задумливо дивився на кота, який, побачивши мене, замуркотів і пішов назустріч. А потім — бац! — усі мої проблеми здалися дрібницею. У кота проблеми величезні: до нього ставляться, як до речі. Що може бути страшніше? Я прислухався до тиші за дерматиновими дверима. Нікому не було діла до цього кота. І мені захотілося провчити сусідів.
«Досить, — сказав я вголос, дивуючись власній рішучості. — Ходи зі мною». Нахилився, підхопив кота на руки. Він замуркотів гучніше і потерся головою об мій мокрий піджак. Ми пішли на сьомий поверх, де я живу. Забрав кота на кілька днів. «Нехай господарі злякаються, пошукають, похвилюються. Зрозуміють, що так не можна», — думав я, заходячи в квартиру. Кіт освоївся напрочуд швидко: обнюхав кутки, стрибнув на диван, покрутився і згорнувся калачиком на ковдрі, вдячно дивлячись на мене. Поки він відпочивав, я, незважаючи на дощ і втому, збігав у зоомагазин, купив найкращий корм, лоток і іграшки.
**Субота.** Я кілька разів підходив до вхідних дверей, відчиняв і виглядав у під’їзд. Було дуже тихо. Ніхто не ходив, не кликав кота (до речі, я його імені так і не знаю), не клеїв оголошень. Виходило, що ніхто не шукає пропажу. Дивно. Я повертався в квартиру, дивився на кота і знизував плечима.
**Неділя.** «Слухай, може, хочеш назад у під’їзд?» — спитав я, показуючи на двері. Кіт глянув на двері, перевів погляд на мене і демонстративно почав вилизувати лапу. Потім встав, підійшов і потерся об ногу. Відповідь була ясна. Я зачинив двері, усміхнувся і взяв кота на руки. Ми пішли снідати, а потім дивитися телевізор. Кіт лежав у мене на колінах і муркотів, як трактор. У квартирі вперше за довгий час стало по-справжньому затишно.
**Понеділок.** Кота ніхто не шукав. Я вирішив не віддавати його. Єдине, що непокоїло — звинувачення в крадіжці. Фактично, я вкрав чуже майно. Хай живе, хай з благими намірами, але вкрав. Я прокручував сценарії: викличуть поліцію, обвинуватять, доведеться виправдовуватися. Мене можуть не зрозуміти. Весь день на роботі я був як на голках, постійно перевіряв телефон. Але жодного дзвінка. Увечері, повертаючись додому, я побачив сусіда, який викидав сміття. У чорному пакеті щось нагадувало котячий лоток. Я зупинив його і запитав про кота. «Та пропав кудись кілька днів тому. І слава Богу!» — відповів він.
«Чому слава Богу?» — спитав я рівним голосом. «Дружина хотіла відвезти його на дачу й залишити. Набрид, шерсть, кричить, вази розбиває. А там мишей ловитиме. А мені на дачу їхати не хочеться. Далеко, і вона змусить щось робити. А так кіт сам зник, і їхати не треба. Я вчора навіть дві літри пива випив. Свято ж!» — «А кота не шкода? Раптом з ним щось трапилося?» — запитав я. «Та чого його жаліти? Це ж не людина. А ти чого про нього питаєш?» — сусід примружився. «Та так, просто», — відповів я і швидко пішов до під’їзду.
Усередині все кипіло. «На дачу… В кінці жовтня. Привезти й залишити на вірну смерть. І ні краплі жалю. Навіть раді, що «сам зник»». Я уявив цього доброго кота, який сидить на порозі порожньої дачі й чекає на них. Чекає так само вірно, як під дверима в під’їзді. Для них він був річчю: то радує, то заважає. Спочатку в під’їзд на годину, потім на дачу назавжди. Коли я піднявся на сьомий поверх і зайшов у квартиру, побачив, що кіт вірно чекає мене біля дверей. На душі одразу потеплішало. Я зрозумів, що зробив усе правильно. Правильно, що вкрав кота в таких безсердечних людей.
Я всміхнувся, взяв кота на руки, і ми пішли на кухню готувати вечерю. А потім лежали на дивані й дивилися телевізор. Точніше — я дивився, а кіт був поруч. Він перевернувся на спину і довірливо підставив живіт — найуразливіше місце. Він зробив це не задумуючись. Тому що більше не боявся.
**Бо справжній дім — це не тільки дах над головою і миска з кормом. Справжній дім — це місце, де тобі не треба заслуговувати право бути. І де тебе люблять. Просто так. За те, що ти є.**Минув місяць. Сусіди жодного разу не згадали про кота — ні в розмовах, ні в оголошеннях. Наче його ніколи й не було. А він є. Щоранку він будить мене мокрим носом, тицяючи в обличчя, і муркоче так, що вібрує вся подушка. Увечері зустрічає біля дверей, хоч би о котрій я повернувся. Ми разом дивимось на дощ за вікном, і я гладжу його теплу спину — тепер він не сумує, а закриває очі й видихає. Одного разу я навіть подумав: може, це кіт вибрав мене, а не я його? Просто знадобився час, щоб він наважився зробити цей крок — у двері, які ніколи не зачиняються перед ним. І тепер, коли я лягаю спати, а він вмощується в мене на грудях, важкий і довірливий, я знаю: у цьому світі справедливість іноді трапляється. І вона пахне котячою шерстю.
