Зниклий Мурчик: де подівся улюблений кіт усієї вулиці?

Автор Вербенко АнатолійЧас читання 4 хв.Перегляди 51

**Щоденник Ігоря Коваленка**

Сьогодні сталося те, від чого у мене до дна серця похолонуло. Повернувся з роботи, відчинив двері а Наталя сидить у передпокої, згорнувшись, і плаче так, що аж дух перехоплює. Телефон її розрядився, тому я нічого не зрозумів із її розповіді. Лише одне пролунало чітко:

Ру́дий зник

Я остовпів.

Як зник? Де він міг подітися? Може, десь у хаті сховався?

Ні, прошепотіла дружина. Твоя сестра Люба Вона виходила з Петриком на вулицю, і каже ніби випадково вибіг у підїзд. Але ж ти знаєш, Ігорю, наш котик Він би ніколи сам не пішов на вулицю. Після того, що з ним сталося минулої зими Мені здається, вона спеціально його випустила.

Кров ударила у скроні.

Де вона зараз?!

Пішла кудись Шукаю Ру́дого вже півдня. Ніхто не бачив, нічого не чув. Як так можна, Ігорю? Викинути беззахисну тварину на мороз Це ж не по-людськи.

По-людськи ні. А по-Любиному по-Любиному може. Особливо якщо врахувати, що вона вже таке робила. Не хвилюйся, сьогодні ж її валіза буде за порогом. А кота ми знайдемо.

***

Так почався цей клятий день. А все було так добре

Місяць тому я йшов з роботи через Поділ у Києві. Сніг падав густо, і раптом помітив щось руде під лавою. Спочатку подумав клубок чи сміття. Але “рудий клубок” дріжав, мов підбитий птах. Підійшов ближче аж серце стисло: маленьке кошеня, ледь живе, притиснулось до холодної землі. Навіть не нявкало, просто тремтіло, наче вірило, що йому вже ніхто не допоможе.

Я зняв шарф, загорнув його, сунув під пальто і побіг додому. Наталя давно мріяла про рудого кота.

Дивись, якого знайшов! радісно сказав я, розстібаючи куртку.

Вона аж захлипнула:

Боже, він же ледве дихає! Давай його швидше гріти!

Так у нас зявився Ру́дий. Назвали просто бо він був наче сонце: теплий, яскравий і такий свій.

***

А потім прийшла Люба. Моя сестра. З валізою, пятирічним Петриком і історією про те, як її “чоловік зрадив, і тепер їй нікуди йти”. Навіть не спитала, чи можна. Просто ввірвалася в наше життя, як завжди.

Я мовчав. Наталя пожаліла:

Нехай побує, поки квартиру шукає.

А потім почалося.

Цей кіт мене під ногами вертиться! Він на диван лізе, де Петрик спить! У нього від шерсті алергія!

Може, це просто застуда? спитав я.

Знаю я твої “може”! скривилася Люба. Ти завжди так: знайдеш якусь животину і вже їй у всьому поступаєшся. Дорослий чоловік, а поводишся, як дитина.

Найгірше було те, що вона знала, як мене вдарити. Після слів “коли в тебе свої діти зявляться” я просто вийшов із кімнати.

А вчора, коли ми з Наталею були на роботі, Люба “випадково” випустила Ру́дого на вулицю.

***

Ми шукали його весь вечір. Мороз кріпшав, а надія танула. Повернулися додому з пустотою в грудях. На столі стояла нерозкута шампанське як можна святкувати, коли десь там, у темря́ві

Раптом шкрябіт у двері.

Я відчинив і впав на коліна. На порозі стояв він. Весь обмерзлий, ледь живий, але наш.

Наталю! Він повернувся!

Ми обіймали його, гріли, годували. Він муркотів, притискуючись до нас, ніби казав: “Я знав, що ви мене шукаєте”.

А потім Наталя раптом схопилася за живіт.

Що з тобою?

Не знаю Ніби хвилювання, але

Я дивився на неї, на кота, на зоряне неба за вікном. І зрозумів: іноді життя дає нам шанс почати все знову. Навіть коли здається, що надія втрачена.

**Життєвий урок:** Найважливіші речі завжди знаходять дорогу додому. Навіть якщо хтось намагається їх забути. Треба лише вірити і не зраджувати тих, хто тобі дорогий.

Усе, що відбувається – на краще Інна Вікторівна – мама Влади, ретельно ліпила доньку за власним зразком, а та слухалася у всьому. Мама вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки точно дотримуватися всіх її настанов. – Влада, – суворо казала Інна Вікторівна, – щоб досягти в житті таких самих результатів, як у мене, ти маєш іти тільки тією дорогою, яку я для тебе обрала, ні кроку вбік. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла і на все життя це запам’ятала? – Так, мамо, – відповідала донька. Влада дуже любила свою маму, тому й намагалася прислухатися до неї, не хотіла засмучувати. А мама прагнула бачити у своїй доньці ідеальну “міс досконалість”. Але чим дорослішою ставала донька, тим менше це вдавалося. Дитина є дитина: Влада з малечку щось бруднила, рвала, падала та щось розбивала. Але у школі навчалася відмінно. Бо знала: якщо отримає трійку — для мами це трагедія. – Влада, сором і ганьба! Як ти могла отримати «трійку»? Ти нас із татом не поважаєш? Не ганьби, і швидко виправляй оцінку. – Добре, мамо, – слухняно казала Влада, інколи намагалася заперечити: – Мамусю, ну це лише одна трійка, випадково… – Неважливо, доню… Ти повинна бути кращою і розумнішою за всіх! Влада хвилювалася, але швидко виправляла трійку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю – інакше й бути не могло. Інна Вікторівна була задоволена, коли донька без труднощів вступила до університету. – Молодець, доню, пишаюся тобою, – одного разу нарешті похвалила мати. – І так далі! В Інни Вікторівни був будівельний бізнес, справа чоловіча, але вона так уміло керувала, що чоловіки-бізнесмени дивувалися її хватці. Вона не сумнівалася, що після університету дочка буде поруч із нею в компанії. Влада ж мріяла вибратися з-під маминого контролю, хотіла вступати до університету в іншому місті, але марно. – Доню, ти повинна бути під моїм наглядом і контролем, – категорично заявила мати. – Про яке інше місто взагалі може йтись? Маємо чудовий університет у Києві, і тут навчання. Влада не могла заперечити. На третьому курсі вона закохалася по-справжньому. До цього зустрічалася з хлопцями, іноді потайки від матері, але серйозних стосунків не було. Гоша — чарівний блондин із блакитними очима — підкорив її серце. Він навчався на паралельному курсі. Влада й надалі вчилася на «відмінно», а йому навчання давалося важко, особливо курсові роботи. Якось він зупинив Владу в університетському коридорі: – Влада, допоможи з курсовою, зовсім завалився! – Гаразд, допоможу, – радо погодилася, бо Гоша їй подобався. Відтоді постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй своєю любов’ю й дозволяв любити себе. Зустрічалися, гуляли містом, ходили в кіно й кав’ярні. Інна Вікторівна відчула недобре, запитала в лоб: – Доню, ти закохалася? – Звідки знаєш? – здивувалася та. – На тобі написано. Познайом мене з ним, я маю знати, що це за «птах». Влада запросила Гошу додому, батьки познайомилися. Мати навіть не бурчала. Коли Гоша попрощався й пішов, мати сказала: – Яка там любов, Влада? Хлопець тебе просто використовує, от і все. Глибоким розумом не вирізняється, говорити нема про що. Що ти в ньому знайшла? – Неправда, мамо! – вперше заперечила донька. – Гоша цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Не всім же бути такими розумниками… І молодий він ще. – Доню, він тобі не пара, – категорично наполягала мати. Влада наважилася проявити характер: – Мамо, вибач, але я все одно буду його кохати, що б ти не казала. Інна Вікторівна здивовано глянула на доньку й махнула рукою. – Колись зрозумієш — твій Гоша звичайна «сіра миша». Влада відстояла свою любов і після університету вийшла за Гошу заміж. Раділа, що мати помилилася. Життя показало: звичайні «трієчники» часто досягають усього швидше, ніж «відмінники». Так сталося й із Гошею – після навчання знайшов престижну роботу, а Влада працювала у матері. У Гоші була власна квартира (батьки подарували ще під час навчання), тож після весілля Влада раділа своїй незалежності. Та рано раділа – працювати все одно взяла її мати. Якось Гоша повідомив: – Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, спершу зі стажуванням, але я докладу всіх зусиль. За три місяці його призначили остаточно. Гоші не подобалося, що дружина з червоним дипломом й досі працює під крилом матері. – Влада, поки працюєш у власної мами, нічого не досягнеш – час братись за своє. Вона тебе «душить», а ти… Ти ж жінка, а не адаптер для маминих вказівок. Владі прикро це чути, але розуміла: в усьому правда. З часом Гоша перестав дорікати, але це не зробило їй легше – він став замкнутим і байдужим. Її це навіть влаштовувало: головне – поруч! Минав час. Одного разу Гоша повідомив: – Я зустрів іншу. Я її кохаю – іду від тебе. Вона, на відміну від тебе, справжня жінка… Вперше в житті Влада не стрималась: закричала, сварилася, розбила тарілку, кидала телефон об стіну, потім розірвала пару сорочок… і заспокоїлася. Чоловік все це вислухав мовчки, лише сказав: – Ось бачиш, у тобі є емоції. Шкода, що я це зрозумів запізно, – і пішов. – Ненавиджу! – прошепотіла Влада, зібрала речі, винайняла квартиру й пішла. Мамі не сказала нічого – знала, якою буде її реакція. Минав місяць, а може й більше, і Владі вдавалося приховувати розлучення від матері. Але Інна Вікторівна відразу помітила щось недобре. – Влада, що з тобою? Очі згаслі, ходиш сумна, у тебе проблеми з чоловіком? – Які проблеми? У мене немає чоловіка. – О Боже… От і знала: він тебе кинув, так? Коли це сталося? – Ще у квітні. – І мовчала? Влада зітхнула, слухала потік критики на адресу Гоші та себе. – Я тебе попереджала, принаймні не будеш його служницею. Добре, що дітей немає! Раджу надалі слухати мене. Зрозуміла? – Мамо, все, що відбувається – на краще, – несподівано для себе відповіла Влада, підвелась і додала: – Я більше не працюватиму з тобою. Мені досить… Інна Вікторівна залишилася в повному здивуванні. Влада вирішила піти подалі з-під маминої опіки. Йшла містом сама, не знаючи куди, сіла у трамвай, вийшла на своїй зупинці — й одразу впала: нога потрапила у ямку. Сіла, охнула від болю. – Оце мені ще треба було, – подумала. – Що з вами? – підбіг молодий чоловік, який проходив поруч. Допоміг піднятися, Влада стала – нога боліла. – Боляче? – з турботою спитав він. – Дуже, – поморщилась вона. – Хапайтесь за шию, – легко підхопив і доніс до автомобіля. – Їдемо в лікарню, бо може бути перелом… – Я – Женя. А ви? – Влада. У лікарні перелому не знайшли, тільки вивих. Ногу забинтували, проконсультували і відпустили. Женя чекав увесь цей час, домчав до дому. – Дайте номер телефону, – попросив він. – Раптом знадобиться допомога? Влада не відмовила. Назвала номер. Наступного дня Женя зателефонував: – Що вам привезти? Думаю, ніжка ще болить? – Сік і фрукти… і хліба немає, – сказала вона. Десь через годину – дзвінок: Женя з двома великими пакетами. – Ой, навіщо так багато? – А ми зараз будемо святкувати знайомство! Я допоможу чи й сам усе зроблю. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — їй з Женею було легко і спокійно. Більше старався Женя: накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік. Алкоголю не було – Женя одразу попередив, що не п’є. Вечір минув чудово. Минуло чотири місяці — Влада і Женя одружилися, через рік у них народилася донечка Ксюша. Коли її питали, де знайшла такого хорошого чоловіка, сміялась: – Він мене на дорозі підібрав… Не вірите? Запитайте у нього самі! Дякую за те, що читали, підписувалися й підтримували. Бажаю вам удачі та щастя в житті!