Зоряні сни: спогади про бабусь
У мене, як і в кожного, було дві бабусі. Різні, як день і ніч, але однаково віддані мені. Їх звали схожими іменами: Ганна Захарівна, мамина мати, та Тетяна Захарівна, батькова.
Ганна Захарівна мешкала в центрі містечка, у великій квартирі, заставленій книгами та старовинними меблями. Тато жартома називав її «міською панією» — витонченою, з легким відтінком гордовитості. Вона увійшла в моє життя першою. Тетяна Захарівна, навпаки, була сільською, простою. Мама посміювалася: «Чотири класи освіти, що з неї взяти?» Тато виправляв: «Не чотири, а семирічка!» Вона переїхала до нас, коли я пішов у шостий клас.
Коли мені виповнилося сем, Ганна Захарівна серйозно захворіла. Мама кинула роботу, перебралася до неї, щоб доглядати. Ми з батьком залишилися в нашій маленькій хаті, купленій на заощадження діда-вченого. Спочатку нам було весело: батько курив вдома, а я дивився телевізор допізна. Але незабаром нам стало сумно. Тато втомився готувати, я — їсти ковбаски. У підсумку ми переїхали до бабусі. Тимчасово, думали ми, але залишилися назавжди — на одну зарплату не виживеш, і нашу хату здали жильцям.
Поки бабуся хворіла, я намагався бути тихішим за воду. Її квартира була для мене загадкою: темні комори, високі шафи, важкі штори, за якими я ховався, граючи годинами. Але іноді я «перегинав палку».
— Заберіть цього блазня! — кричала бабуся. — Чому дитину не виховують?
— Ось і виховуйте, — бурчав батько.
— І виховаю! — погрожувала вона, але зараз же ніжно гладила мене по голові.
І виховала. Мене віддали до першого класу, а бабуся вирішила навчати мене музики, стверджуючи, що в мене ідеальний слух.
— Хоча б бігати по квартирі, як дикун, перестане, — бурмотіла вона.
Я нудьгував, граючи гами на фортепіано, відліковуючи хвилини до кінця уроку. Батько ж направив мою енергію в інше русло — записав на самбо.
— Ви калічите дитину! — обурювалася бабуся. — У нього талант, а ви…
— А ви запитали, чи хоче він вашу музику? — сперечався батько.
Я не хотів ні музики, ні самбо. Я взагалі не знав, чого хочу.
Коли бабуся видужала, мама повернулася на роботу, а я залишився «на бабусі». Так я закінчив перший клас. Літо стало предметом суперечок: батьки вирішували, куди мене подіти, щоб дати бабусі відпочити. Після довгих обговорень мене відправили в село до Тетяни Захарівни.
Я боявся. Мама лякала її «семирічкою», Ганна Захарівна — «сільською брудою», жирною їжею, річкою, де я втоплю, грибами, якими отруюся, і лісом, де мене з’їсть вовк. Але село виявилося чудом. Поля, ставки, темний ліс на обрії. Курки, гуси, корови — усе, що я бачив лише у книжках. Місцеві хлопці, за проханням бабусі, взяли мене «під крило». Шкарпетки, акуратно складЯ згадав, як бабуся Тетяна казала: “Найкраще в житті — це те, що ніколи не втрачається, бо воно завжди в серці.”
