— Остапе, став чемодан обережніше, там у мене крем із діамантовим пилом, розіб’єш — вік не розплатишся! — голос зовиці розітнув спокій нашого передпокою з упевненістю господині, що повернулася у свої законні володіння.
Я відклала кравецькі ножиці. Кроїти шовк по косій — справа тонка, не терпить метушні, а метушня саме грюкнула вхідними дверима і ввалилася в коридор разом із двома велетенськими валізами.
На порозі стояла Орися. Тридцять дев’ять років, жодного дня офіційного стажу за останні п’ять років і вічне амплуа «незрозумілої музи». За її спиною переминався з ноги на ногу мій чоловік, старанно ховаючи очі.
— Соломіє, ну вона ж моя сестра, — винувато замугикав Остап, перехоплюючи ручку валізи. — У неї складний період. Їй треба десь перебитися.
— Я у вас трохи поживу, доки він не приповзе вибачатися, — сповістила Орися, скидаючи туфлі просто посеред проходу. — Остапе, неси речі в спальню, ту, що з балконом. Мені потрібне свіже повітря для медитацій.
Вона прошелестіла на кухню, навіть не глянувши в мій бік. Я з легкою усмішкою спостерігала за цим парадом абсурду. Як швачка з двадцятирічним стажем, я чудово знаю: якщо тканина гнила, хоч як зметуй — по шву піде. Рідня чоловіка часто плутала мою ввічливість з безхребетністю.
На кухні грюкнула дверцята холодильника.
— Соломіє! — донеслося звідти. — А чому у вас немає мигдалевого молока? Мені для смузі треба. І от цю полицю я звільню, тут стоятимуть мої детокс-гелі. Твою ковбасу я поки на балкон виставила, вона мені ауру псує.
Я неквапом увійшла на кухню. Моя копчена ковбаса справді сиротливо лежала на підвіконні.
— Орисю, — спокійно мовила я, повертаючи ковбасу на її законне місце. — Аура в тебе псується від неробства. А полицю ти не звільниш, бо на ній стоять мої продукти, куплені за мої гроші. Мигдалеве молоко продається в супермаркеті за рогом.
Зовиця театрально притиснула руки до грудей.
— Остапе! Ти чуєш, як вона мене зустрічає? Я до вас з відкритою душею, зранена зрадою чоловіка, а тут шматком ковбаси дорікають!
Остап метушливо втиснувся між нами:
— Соломіє, ну справді, нехай переставить. Їй же важко зараз.
— Їй важко нести валізу, Остапе. А жити у нас їй буде дуже легко, — я всміхнулася найсвітлішою зі своїх усмішок. — Якщо вона, звісно, погодиться на правила нашого скромного пансіонату.
Орися фиркнула, всім своїм виглядом показуючи, що знисходить до спілкування зі мною винятково з милосердя.
Увечері зателефонувала свекруха. Ганна Миколаївна завжди дзвонила по гучному зв’язку, щоб її поставлений голос благодійниці звучав вагоміше. Вона обожнювала бути щедрою й благородною, але суворо за чужий рахунок.
— Соломієчко, дівчинко моя, — заспівала слухавка. — Ти вже вияви жіночу мудрість. Оточи Орисю турботою. Це наш священний сімейний обов’язок. Дівчинці треба відновити ресурс, подавай їй сніданки, хай виспиться. Я б сама її забрала, але в мене ж тиск від шуму стрибає, ти ж розумієш.
— Розумію, Ганно Миколаївно, — миролюбно відповіла я. — Бережіть себе. Орися в нас не пропаде.
Наступного ранку, в суботу, я встала раніше. Приготувала сирники, заварила гарну каву. Аромат поплив квартирою, і невдовзі на кухню, загорнувшись у мій улюблений кашеміровий плед, випливла Орися.
— О, сніданок! — вона потяглася до тарілки. — А чому сирники без кокосової згущеної?
Я мовчки поставила перед нею чашку чорної кави й підсунула аркуш паперу, списаний дрібним почерком.
— Що це? — Орися бридливо вхопила листок двома пальцями з ідеальним манікюром.
— Це, Орисю, кошторис.
Зовиця незрозуміло закліпала нарощеними віями.
— Сучасна жінка повинна поважати свої кордони й жити в потоці, а не рахувати гривні! — завела вона улюблену шарманку. — Я взагалі живляюся енергією космосу, а матеріальне — це низькі вібрації, які блокують чакри!
— Твої чакри заблокувалися, коли ти звільнилася з логістики чотири роки тому, щоб «шукати себе», — спокійно парувала я, роблячи ковток кави. — А енергія космосу, на жаль, не оплачує квитанції за світло. До речі, вода й електрика в нас за лічильниками.
— Ти меркантильна, бездуховна кравець! Тобі лише б ганчірки свої строчити! — верескнула Орися, вкриваючись червоними плямами.
Вона різко схопилася зі стільця, обурено роздмухуючи ніздрі, мов породистий мопс, якому замість сала запропонували сухар.
Я навіть не кліпнула.
На кухню, приваблений шумом, зазирнув заспаний Остап.
— Соломіє, ти чого? Яка оренда? Вона ж у гості приїхала!
— Гість, Остапе, — я повернулася до чоловіка, — це людина, яка приходить з тортиком, п’є чай, хвалить господиню й іде спати до себе додому. А людина, яка притягла дві валізи зимових речей у середині травня, зайняла окрему кімнату й вимагає мигдалеве молоко — це квартирант.
Орися перевела подих, готуючись до нової істерики.
— Я рідня! Я маю право! Мій брат тут теж живе!
— Живе, Орисю, — спокійно погодилася я. — Але це не робить мою квартиру сімейним готелем. А тепер повернемося до кошторису. Пункт перший — оренда кімнати. Пункт другий — харчування з моїх продуктів. Пункт третій — вода й світло. І пункт четвертий — прибирання за собою. Якщо не хочеш платити за клінінг, ось графік чергувань: сьогодні ти миєш унітаз і плиту.
— Та як ти смієш?! — захлинулася зовиця. — Остапе! Твоя дружина мене виганяє!
Остап перевів погляд з моєї спокійної фізіономії на червоне, перекошене від злості обличчя сестри.
— Орисю, — несподівано твердо сказав чоловік. — Соломія права. Ти приїхала не в готель. Хочеш жити в нас — поважай господиню й правила дому.
Це був удар у спину, якого зовиця не чекала. Я схвально кивнула чоловікові й додала контрольний аргумент:
— А якщо ти, Остапе, вирішиш із жалю оплачувати проживання сестри зі своєї кишені, ми віднімемо цю суму з нашого бюджету на твою нову машину. Математика проста.
Остап, для якого нова машина була мрією останніх трьох років, рішуче схрестив руки на грудях, усім своїм виглядом показуючи, що спонсорувати капризи сестри не збирається.
Залишившись без підтримки брата, безкоштовного пансіону й прислуги в моїй особі, Орися судомно схопила телефон і набрала матір.
— Мамо! Вони з мене знущаються! Змушують мити унітази! Я їду до тебе!
З динаміка почулося квапливе кудкудакання Ганни Миколаївни:
— Ой, Орисю, донечко, так в мене ж ремонт у коридорі почався! Фарбою пахне, алергія буде! Ти вже потерпи в Соломійки, будь розумницею! — і зв’язок поспіхом обірвався.
Орися стояла посеред кухні, стискаючи згаслий телефон. Пафос здувся, оголивши просту, непривабливу істину: доросла жінка, звикла їхати на чужій шиї, раптом виявила, що шия намазана милом.
За сорок хвилин, злісно гримаючи коліщатками, валізи викотилися в під’їзд. А Орися, як з’ясувалося ввечері, все ж знайшла житло. У подруги. Правда, вже без мигдалевого молока, особистого пледу й безкоштовної прислуги.
