Оксана дивилася на свекруху та думала: “Ну й треба ж бути такою покірною служницею свого чоловіка, щоб йому чоботи знімати! Мало того, що він нап’ється, як сап’яний, та ще й вона його пальці ніг торкає, примовляючи: «Слава Богу! Теплі ноги, не замерзли. А шкарпетки-то шерстяні, щільні, сама в’язала».”
Здивуванню молодої не було меж. Свекруха підняла з дивана свого чоловіка, притулила його до себе й поволі повела до ліжка. Вкрила його, наче малу дитину, поставила на тумбочку глечик квасу, а сама пішла, щаслива, чаю випити. Оксана вже збиралася пожартувати:
— Ну й де ж тут ляпання чобіт, підзатильники та гарчання?
Але замість цього вона побачила задоволене обличчя свекрухи та почула, як та свого чоловіка не то виправдовувала, не то хвалила:
— Давно не пив, мабуть, зустрів когось із друзів. Хай хоча трохи відпочине, а то ж робота й робота. Звісно, трішки перебрав, печінка в нього слабка. Та нічого, тиждень на дієті посидить, підлікуємо це діло.
Небога вже рік у них у домі й встигла помітити, що свекруха завжди перед чоловіком гне спину. Ніколи не підвищить голосу, усе пояснить, розжує, хоча в результаті зробить, як сама вважає. А вже якщо свекор захворіє, то вона бігає навшпиньках, догоджаючи.
Одного разу вона відповіла Оксані, що себе, коли занедужає, легше вилікувати, а от чоловіка… Тут, окрім хвороби, треба ще його капризи перемогти, його небажання ліки пити, його злість на себе самого, що захворів саме тоді, коли роботи по самі вуха.
Оксана спостерігала за свекрухою й крутила вуса — такий вони вже й пишний, як у козака. Ось, наприклад, сядуть вони обідати. Чоловік Оксани, як тільки голосно чмокне, гарячий борщ хльосне, вона вже очі витріщить, ложку покладе й на чоловіка подивиться. Той зрозуміє, у чому річ, і почне їсти, давитись, боячись зідхнути. А свекруха скаже чоловікові:
— Не квапся, дитині колиску не годувати, а корову не доїти.
На голосне хльостання додасть, що, слава Богу, смачно, раз боїшся, що відберемо. Свекор, зрозумівши натяк, почне їсти тихо й акуратно.
Якось до свекра прийшли друзі. Свекруха зараз же закрутилась: накрила стіл, поставила закуску та спокійно пішла по своїх справах. Чоловіки сиділи, часом у розмові пролітало крепке словечко, але в цілому поводили себе добре — щось обговорювали, згадували. Оксані вже здавалося, що гості засиділись. Вона не витримала й спитала у свекрухи:
— Чи не пора їм розходитись? Може, вже й честь знати час?
А та відповіла:
— Вони самі вирішать, коли йти. Двері в хату треба відчиняти, коли гості входять, а коли виходять — то показувати треба не на двері, а на стіл, щоб по останній випили. Вони раз на рік збираються, не під забором, не в гаражі, а в хаті — хай посидять. Іди, запитай, може, чогось не вистачає?
Справді, чоловіки пішли всі задоволені, а свекор ще й обійняв свою жінку, поцілував. Коли ж Оксанин чоловік затримувався з роботи, вона вже й по виразу обличчя була видно — нервОксана глянула на свого чоловіка, що втомлено скинув робочий кожушок, і раптом усміхнулась — адже тепер вона теж знала, як зробити його щасливим.
