— Олесю-у-у… — голосила в телефон Соломія.
— Чого ревеш? Скажи нормально, що трапилося? З Тарасом? Соломіє, чого мовчиш? — гупала в слухавку Олеся.
— У-у-у… Борис… А-а-а… — знову заводила Соломія.
— З Борисом щось сталося? В аварію потрапив? — Олеся уявила, як Соломія мотає головою, наче підруга може її побачити крізь трубку.
— Усе, моє терпіння скінчилося. Відключаюся, чуєш? За десять хвилин буду, чекай, — сказала Олеся, затримала дихання, слухаючи ридання подруги. Але, зрозумівши, що більше нічого не дізнається, перервала дзвінок.
Вона швидко перевдяглася, взяла сумочку, перевірила, чи не забула телефон і дрібниці, і вийшла з квартири, замкнувши двері. Соломія жила через зупинку, тому Олеся похапцем пішла пішки, іноді зриваючись на біг і лаючи неспроможну Соломію: «Завжди не може нормально сказати, що сталось. Дістанеться їй від мене, якщо через дурницю з дому витягнула…»
Через п’ять хвилин вона стояла біля під’їзду, натискаючи кнопки домофона. У динаміку щось зашкребло.
— Соломіє, відчини, це я, — гукнула Олеся.
Знову тріскотіло, потім пролунав сигнал і з’явився клац— механізму. Олеся заскочила всередину. Двері за нею плавно зачинилися, і її огорнула пітьма, яка здавалася непроглядною після денного світла. Чекати, покі очі звикнуть, не було часу — вона ступила до сходів біля ліфта і одразу ж спіткнулася, ледь не впавши. Встигла вхопитися за поручні.
— Трясця, тут і загинути можна. Невже яскравішу лампочку вкрутити не можна? — буркнула вона.
Чекаючи ліфт, Олеся нетерпляче тупцювала ногою, перебираючи в голові всі можливі варіанти того, що могло статися з Соломією, і повторюючи: «Аби всі живі й здорові були…» Перед дверима квартири вона на мить зупинилася і прислухалася. Криків і плачу не було — це вже добре. Олеся перевела дух і рішуче натиснула дзвінок.
Двері відчинила Соломія з заплаканим, набряклим обличчям. Вона, мов зомбі, розвернулася і поволі, на негнучких ногах, попленталася на кухню. Олеся зітхнула, похитала головою, зняла кросівки і пішла за нею.
Соломія сіла на стілець, похиливши голову і плечі, безвільні руки склала на колінах. Весь її вигляд говорив про приреченість і покірність перед обставинами.
— Соломіє, що сталося? Ти мене налякала. — Олеся підійшла і поклала руку на спину. — Розкажи, бо я й гадки не маю. Примчала, як навіжена.
— Борис пішов від мене, — бездушно прогриміло з її вуст.
— Пішов? До коханки?
Соломія кивнула.
— Що трапилося? Він сам сказав, чи ти себе накрутила? — уточнила Олеся.
Вона не здивувалась. Борис був високим, гарним чоловіком. Тому завжди натякала подрузі, що бажаючих його відбити буде багато. Соломії треба тримати вуха гостро і виглядати на всі сто.
— Сказав, що кохає іншу, зібрав речі й пішов. Олесю, скажи, за що? Я старалася— готувала, прибирала, йому сина народила, на дієтах сиділа, щоб не погладшати після пологів, а він усе одно пішов.
— Уф, — з шумом видихнула Олеся. — Всі живі й здорові, а ти ревеш, як за покійником. Погуляє і повернеться. — Вона сіла поруч.
— Повернеться? Ти думаєш? — підвела голову Соломія, з надією втупившись в подругу.
— Не знаю. Усяке буває. А вона хто? Красива? Молоденька?
— Мені рівесниця. Повна, руда і з косою окою. — Соломія зідхнула. — Олесю, ну чого йому не вистачало? Я в сто разів краща, а він… — Вона схлипнула, ще нижче похиливши голову.
— Не вини себе. Це гормони, криза середнього віку… Очуняє й повернеться.
Соломія похитала головою, плечі затремтіли від нових ридань.
— Не реви, зберися. Зараз увійде, подивиться на тебе — і точно втече. — Від цих слів Соломія ще голосніше захлипала.
— Сльозами горю не допоможеш. Думаєш, повернеться, і все буде як раніше? Даремно. — Олеся змінила тактику— замість розмов про Бориса— стала вправляти подрузі мозок. — Ось ти думаєш:— «Аби повернувся— усе пробачу». Ну й дурна. Не пробачиш. БудРоки минали, і одного разу, коли Соломія вже навчилася жити без Бориса, а маленький Тарас виріс у сильного хлопця, вона зустріла колишнього чоловіка на вулиці — він був самотній, з посивілими скронями, і його очі вже не сяяли тим безтурботним сміхом, який вона так любила.
