Кінець вересня видався теплим і сухим. Ось-ось похолодає, почнуть моросити дощі. Адже осіння погода непередбачувана. «Треба обов’язково з’їздити на дачу, бо як почнуть дощі, розвезе дорогу, і потрапити туди можна буде лише з настанням морозів», — зітхнула Оксана й уже вкотре набрала номер чоловіка.
— Оксанко Василівно, можна піти на годинку раніше? Мати попросила відвезти її на дачу, — бухгалтер Марічка зібрала брови домиком і благально дивилася на начальницю.
— Я й сама б хотіла піти. Гаразд, але в понеділок будь на роботі вчасно. І жодних лікарняних. Зрозуміла? Бо більше не відпущу, — зіграно суворо сказала Оксана.
— Дуже дякую вам, Оксано Василівно. Прийду вчасно, обіцяю. — Бровки на милому обличчі Марічки тут же вигнулися, очі заблищали, вона підбігла до шафи, дістала куртку й вислизнула з кабінету.
«Оце так, підійшла відпроситися, а комп’ютер уже вимкнула й сумочку схопила. Швидка ж вона. Знала, що відпущу. Але де ж Іван?» — Оксана знову набрала його номер, і знову беземоційний голос відповів, що «абонент тимчасово недоступний». — Нічого, завтра не викрутиться, як миленький поїде на дачу. Мамі скоро день народження, треба привезти картоплю, банки з соліннями…
Вона поклала телефон, шевельнула мишкою, щоб розбудити задрімав процесор, й заглибилася в таблиці на екрані.
Коли задзвонив телефон, вона так зраділа, що відповіла, навіть не глянувши на екран.
— Ваню, чому ти вимкнув телефон? Цілий день дзвоню…
— Пробачте, це оперуповноважений… Іваненко, — перебив її незнайомий чоловічий голос.
Це було так несподівано, а прізвище «Іваненко» збило Оксану з пантелику, що вона подумала — почулася.
— Ваню, ти де? — запитала вона насторожено.
— Ви дружина Івана Васильовича Коваленка? Як до вас звертатися? — спитав чоловік.
— Оксана Василівна… — вона поперхнулася й закашлялася. — Можна просто Оксана. А де Іван? — А серце вже стукало тривожно, відчуваючи лихе.
— Чи не могли б ви під’їхати до четвертої міської лікарні? Я чекатиму вас у приймальному відділенні, — сказав чоловік.
— На-навіщо до лікарні? Що з ВанОксана прикусила губу, притиснувши долоню до скроні, мов намагаючись зупинити ходу часу, що раптово став схожим на пісок, який сиплеться крізь пальці.
