**Щоденниковий запис**
– Оленко, що ти коїш?! – голос Марії тремтів від обіру. – Як ти могла так вчинити? Хіба ж я тобі не рідна сестра!
– А що ти хотіла? – відрізала Ольга, не відриваючи очей від паперів на столі. – Сидіти й чекати, поки ти зовнім з хатою зробиш?
– Зовнім?! – Марія схопилася за спинку стільця. – Я тридцять років доглядала цей дім! Після смерти тата й мами! А де була ти?
– Оце «де була, де була», – передражнила Ольга, піднявши холодний погляд. – Працювала, заробляла. А не сиділа на шиї в батьків до сорока років.
Марія відчула, як під ногами земля захиталася. Вона повільно підсмикнула стілець і впілась у папери перед сестрою.
– Це справді заповіт? – прошепотіла вона.
– Справді, – коротко відповіла Ольга. – Мама заповіла дім мені. Повністю. А ти шукай собі інше помещкання.
– Але як… Коли вона встигли це зробити? Мама ж була хвора, останні місяці не завжди твереза…
– Ось тому я й приїхала. Хтось мав подбати про її справи, поки ти метушилася з ліками й лікарнями.
Марія дивилася на сестру й не пізнавала її. Ольга завжди була жорсткою, але ніхто не очікував такої жорстокості. Особливо зараз, коли не минуло й місяця після похорону.
– Олю, давай поговоримо по-людськи, – спробувала м’якший тон Марія. – Я розумію, ти маєш право на частку. Але виганяти мене…
– Ніхто тебе не виганяє, – Ольга склала папери акуратно. – Можеш знімати кімнату. За розумні гроші, звісно.
– Знімати кімнату в батьківській хаті?! – Марія не вірила вухам. – Ти серйозно?
– Цілком. Вільна – вільна.
Марія пройшлася по хаті. Кожен куток був пройнятий спогадами. Ось біля вікна – мамин улюблений фікус, який вона поливала щоранку останні п’ятнадцять років. Ось на полиці – банки з варенням, яке вони разом закривали щоосені.
– А пам’ятаєш, як мама казала, що цей дім буде родинним? – тихо спитала Марія. – Що ми берегтимо його для онуків?
– В тебе нема онуків, – різко відповіла Ольга. – А в мене є Тарас і Даринка. Їм і дістанеться.
Марія обернулася.
– Твої діти навіть на похорон не приїхали! А я доглядала за мамою кожен день!
– Доглядала, доглядала, – махнула рукою Ольга. – А що з того? Все одно вмерла в лікарні.
Ці слова вдарили Марію, як ніж. Вона й сама докоряла собі, що не вберегла маму.
– Ти ж знаєш, я робила все, що могла, – прошепотіла вона.
– Знаю. Але вистачило не на все.
У двері постукали. Ольга пішла відчиняти, а Марія лишилася серед хати, немов прикована.
– Ой, Марієчко, ти тут? – увійшла сусідка тітка Ганя з пакетом молока. – Як справи, дитино?
– Нормально, – брехнула Марія, витираючи сльози.
– Чула, що Ольга приїхала, – тітка Ганя кинула цікавий погляд на стіл. – Спадщину, мабуть, розподіляєте?
– Так, – сухо відповіла Ольга, повертаючись.
– А як же ваша мама завжди казала, що ти – її найвірніша донька, – продовжувала сусідка, не відчуваючи напруження. – Усе поруч, нікуди не йшла. Не як деякі…
Ольга стиснула губи.
– Ганно Михайлівно, вибачте, у нас родинна розмова, – ввічливо, але твердо промовила вона.
Після того, як сусідка пішла, сестри замовкли. Ольга дістала ще папірці.
– Ось договір оренди. Можеш зняти велику кімнату й кухню. За п’ять тисяч на місяць.
– П’ять тисяч?! – Марія аж поперхнулася. – У мене пенсія шість! Як я виживу?
– Знайдеш підробіток. Або переїдеш у меншу хатинку.
– Олю, що з тобою сталося? – Марія втупилася в сестру. – Ми ж завжди були близькі. Так, ти після інституту в місто втекала, але ми ж не сварилися…
– Не сварилися, бо я мовчала, – Ольга підняла очі. – Мовчала, коли ти сиділа на шиї в батьків. Мовчала, коли вони тобі хатину в місті купили, а мені сказали – грошей нема.
Марія вперше побачила в очах сестри не лише холод, а й давню образу.
– Олю, якщо тобі було болісно, треба було казати раніше.
– Казати кому? Мамі, що на тебе молилася? Татові, що вважав тебе ідеалом?
Марія підійшла до вікна. У дворі стояла стара яблуня, під якою вони грали в дитинстві.
– А коли мама заповіт писала? – спитала вона, не обертаючись.
– У травні. Коли ти з запаленням легень у лікарні лежала.
Марія згадала: так, тоді мама лишилася сама. Або не зовсім сама…
– Ти що, спеціально приїхала?
– Ні. У мене відпустка була.
– І переконала її переписати заповіт.
– Я нічого не переконувала, – відрубала Ольга. – Просто розказала, як важко мені без підтримки. Мама сама запропонувала.
– Вона була хвора, Олю.
– Але до нотаріуса дійшла. І ясно пояснила, що хоче.
Марія обернулася й уважно подивМарія зітхнула глибоко, взяла зі столу фотографію родини, притиснула її до грудей і твердо вирішила – вона не віддасть батьківську домівку без бою, навіщо якщо доведеться йти проти власної крові.
