Мій «щасливий» шлюб тривав майже десять років. З чоловіком ми зустрічалися ще зі шкільних років, проживали в одному селі, а тому добре знали одне одного. Після п’яти років романтичних побачень, він зважився на серйозний крок. І уже після закінчення університету ми одружилися.
Жити стали в домі його батьків, адже він у родині був сам. Я ж мала молодшого брата, тому була вимушена батьківську хату. Влаштувалася на роботу за спеціальністю в банк. Чоловік працював водієм вантажівки у місцевих магнатів. Життя було щасливим, адже жили в достатку. Перший медовий рік взагалі був особливим. Щомісяця чоловік дарував мені квіти на перше число. А вечорами влаштовував романтичну вечерю при свічках.
Та таке щастя тривало недовго. Згодом, коли з’явилася дитина, все різко змінилося. Чоловік став затримуватися на роботі, не відповідати на мої дзвінки, а з часом зовсім інколи не приходив додому на ніч. Звичайно, таке буває в багатьох родинах, адже я не працювала, грошей в родині стало менше, а витрати лише збільшилися. Та й виглядала уже не так привабливо, як у вісімнадцять. Але зрозуміти поведінку чоловіка не могла. Я сподівалася, що все повернеться, тому зважилася народити ще одну дитину. Крім щастя бути матір’ю більше ніякої радості в моєму житті не залишалося. Чоловік перестав приносити додому гроші, всі навкруги розповідали мені про його походеньки. Приходив додому в нетверезому стані. І я змушена була працювати, залишивши діток на бабусю.
Одного буднього дня, коли я повернулася з роботи, я побачила, що на кухні хазяйнує якась чужа жінка, одягнена в мій халат. Моєму розчаруванню вже не було меж. А чоловік тихим кроком виходив із ванної кімнати, навіть не помітивши, що я повернулася. Того дня у нас був скорочений передсвятковий робочий день. Жінка швидко накивала п‘ятами, а чоловік зовсім не злякався. Повільно одягнувся і вийшов на балкон курити. Я довго плакала, а потім змушена була трохи заспокоїтися й забрати діток від бабусі. Чоловік і слова не вимовив, щоби якось виправдатися. Але йти мені на той час було нікуди.
Та проходив час і такі ситуації повторювалися постійно. Я й раніше знала, що чоловіки зраджують, але думки не мала, що це може відбуватися так нахабно. Приводити іншу жінку в нашу спальню, наше ліжко, нашу кухню. Я була розбита. Зрозумівши, що моє життя нестерпне, я постійно думала, як жити далі, куди мені податися, адже я несу відповідальність за двох малих ще діток.
Одного дня я зателефонувала знайомій (колись ми разом навчалися), і запитала, чи не здає вона квартиру. На щастя, вони з родиною їхали на тривалий термін за кордон і шукали людину, яка б наглядала за їхнім домом. На радощах, я спакувала більшість дитячих речей і кілька своїх нарядів і поїхала з дітьми до міста. Звичайно, спершу знову були труднощі. Та нову роботу вдалося знайти швидко, грошей вистачало на оплату комунальних послуг та на прожиття.
Чоловік не проявляв ніякого бажання спілкуватися з дітьми. А через деякий час доля подарувала мені справжнього чоловіка, якого не злякали труднощі і двоє чужих дітей. Разом ми уже трійку років і наша родина з кожним роком лише збільшується. Я щаслива. І правду кажуть: «На віку є кілька перемін». Я бажаю всім жінкам відчути радість материнства та відчувати себе коханими.
