Микола з Оксаною у шлюбі чотири роки. Жили як і всі молоді сім’ї. Виховували донечку, який виповнилося три роки. Пів року тому Оксана вийшла на роботу. Останніх чотири місяці затримується допізна. Говорить чоловіку, що все помінялося і їй приходиться вивчати документи заново. В робочий час не може тим займатися, потрібно працювати. Микола вірив дружині, заходив у дитячий садок по доньку, готував вечерю.
Останнім часом став помічати, що всі, хто з ним спілкується намагаються йому щось сказати, та в останню мить передумують. Ось і сьогодні зустрів приятеля. Те ж саме відчуття, що не домовляє щось. Микола напряму запитав:
– Олег, що відбувається? Ти хотів мені щось сказати, то говори вже.
– Та, я бачу, що ти нічого не знаєш, і тобі ніхто не рішається сказати. Твоя Оксана зустрічається з начальником їхнього відділу. Про це знають усі знайомі, тільки ти не помічаєш нічого.
Додому Микола йшов на ватних ногах. Погрався з донечкою, поклав її спати, зібрав свої речі й став чекати, поки дружина прийде додому. Вона з’явилася, як завжди, пізно. Розмова не вдалася. Чоловік пішов жити до мами.
Теща Миколі телефонувала кожного дня. Говорила, що Оксана кається і жити без нього не може. Так тривало довго. Одне дивувало чоловіка, якщо дружина так кається, то чому сама не поговорить із ним. Він на роздоріжжі. З однієї сторони донька, з другої – зрада дружини. Та ще й не вибачається за свій вчинок.
