Зрада рідних дітей
Даринка вкотре із захопленням дивилася на брата і сестру. Які ж вони чудові! Високі, чорняві, з блакитними очима. Їх знову нагороджували.
Здобули чергову перемогу в змаганнях. Вона підвелася, щоб першою встигнути до них. Трохи накульгуючи на праву ногу, рушила вперед. Власноруч сплела для братика і сестри двох зайчиків один у спідничці, інший у клітчастих штанцях. Хотіла подарувати. Незграбна, повненька, з рідким волоссям, заколеним шпилькою, з наївною усмішкою на губах. Кристинка і Марко вдавали, що не помічають сестру. Вона з усіх сил пробивалася до них.
Пропустіть, будь ласка! Це мій брат з сестрою! Дайте пройти! радісно говорила Даринка.
Кристино, там якась товстенька дівка кричить, що вона ваша сестра. Це правда? звернулася до Кристини подруга, блондинка Ліза.
Кристинка обернулася і побачила Даринку.
Ой, прийшла, незграба! Мабуть, мама її прислала. Ганьба яка! подумала про себе Кристина.
А вголос сказала:
Ні, звичайно. В мене лише брат Марко.
Так я й думала. Прилипнути хоче. Боже, ще якісь іграшки підсовує, засміялася Ліза.
Може, якась місцева фанатка. Візьми у неї ті іграшки, Ліз. А ми з Марком підемо. Кристинка відправила повітряний поцілунок і, взявши брата за руку, почала вибиратися з натовпу.
Ліза забрала у Даринки зайчат, запевнивши, що передасть.
Добре! Я вдома вас чекатиму! Пампушок напечу! і дівчинка, кульгаючи, рушила додому.
На, передала тобі. Каже, вдома чекатиме, обіцяла наварити пампушок. Сама як та пампушка. Кристю, це точно не ваша родина? Чого вона привязалася? питала Ліза.
Ні! Не знаю я її! Багато таких навколо хочуть до слави присусідитись. Ходімо вже! кинувши зайчиків у смітник, Кристинка з Лізою і Марком пішли на нагородження.
Насправді Даша була її рідною сестрою. Зведеною. Мати Кристинки і Марка, Інна Іванівна, прихистила її після смерті віддаленої родички. Поверталися з відпочинку всією родиною, і залишилася лише Даринка. Маленька й з травмою.
Насправді Інна Іванівна була їй дуже далекою родичкою сьома вода на киселі, навіть прізвища різні були. Ближчі родичі й ті відмовились. Але Інна взяла Даринку до себе. Перед цим ледь витримала скандал чоловіка та дітей. Дізнавшись, що у них зявиться сестричка, Кристинка й Марко здійняли справжній вереск. Вони росли балуваними, їм у всьому потурали.
Мам, не бери її до нас! Вона товста, крива, дурепа, з нею навіть проходити соромно!
Доню, сину, шкода ж дитину. Вона зовсім сама. Люди й тварин додому беруть, а це дитина, маленька, жива. Не завадить нам, у нас будинок великий! вмовляла Інна Іванівна.
Зі скрипом у серці погодилися. Вона працювала завідувачкою магазину, дохід у сімї був саме завдяки їй. Батько дітей був її заступником, і особливо не напружувався. На роботі заводив інтрижки. Можливо, Інна Іванівна знала про це, але мовчала її Леонід був вродливий, як з картинки, діти вдалися в нього.
Даринка росла маленькою, кумедною, білявою. Очі як у брата й сестри, блакитні, майже прозорі.
У неї вони ніби молоко з синькою. Водянісінькі. Товстунка! сміялася Кристина.
Даринка була, як булочка: пухкенька, мила, з ямочками на щоках і дуже добра.
Але гратися їй доводилося самій. Брат із сестрою її не брали в свої ігри. Марко, наприклад, розбив дорогу вазу звинуватили Даринку. Кристина приміряла мамину кофту і порвала знову все звалили на Даринку.
А вона не виправдовувалась. Лише кивала й вибачалася. Вона знала, хто винен, але не хотіла, щоб брата й сестру карали адже вони такі красиві!
Матір вона називала мамою, і та ніколи не сварила Даринку. А от батько зривався:
Для чого ти взяла в дім це страхіття? Перед людьми стидоба! Ні йти нормально, ні вигляд має! Дочка й син у нас як із реклами, а ти цю убогу взяла для контрасту? Хто її забере потім? Це жахливе причепилося! кричав Леонід.
Даринка чула все за закритими дверима. Потім ішла до дзеркала. Вона не любила своє відображення. Мріяла бути такою красивою, як Марко й Кристинка. Але
До школи її віддали в іншу. Близнюки настояли: сказали, якщо цього не зроблять, перестануть вчитися і слухатися. Інна Іванівна змушена була погодитись. Вона бачила, як крихкий місток між рідними дітьми й прийомною донькою майже завалився І нічого не могла із цим зробити.
Минали роки. Марко й Кристинка поїхали вчитися до Києва. А Даринка попросила залишитися вдома.
Доню, ти ж можеш вступати куди хочеш, я все оплачу! Ким хочеш бути? Дизайнером, перекладачем, ну ким, Даринко? Інна Іванівна обійняла доньку.
Даринка ласкаво потерлась об її щоку й обійняла. Це єдина дитина, яка могла так пригорнутися. Рідні діти мати рідко цілували, то й нехотя.
Від Даринки завжди йшла душевна теплота, якої не було з іншими. Вона часто зустрічала маму з роботи навіть у дощ і мороз; або чекала вдома із смачним борщем та духмяними пиріжками. Чоловік і діти самі по собі, і навіть «привіт» ледве казали.
Коли Інна Іванівна намагалася поговорити з рідними дітьми про увагу до мами, Кристинка вигукнула:
Мамо, ми зайняті! А ця дурна жде, бо робити нічого!
Даринка підняла прозорі очі і прошепотіла:
Мамо, можна я буду лікувати тварин? Кішок, собак, хомячків, поросяток. Я стану ветеринаром. У нас же є тут училище.
Її вибір був зрозумілий. Даринка принесла додому більше душевного тепла, ніж усі разом. Тваринки тягнулися до неї, вона всіх доглядала, годувала, лікувала. Одна собака, велика і пухнаста білий лай, залишилась у них вдома. Кристина вперто хотіла породистого пса, але Інна підтримала Даринку.
Так і жили. Згодом через слабке здоровя Інна Іванівна залишилася вдома. Чоловік, побачивши, що грошей буде менше, швидко перебрався до подруги дружини, власниці салону краси.
Дітям, які приїжджали, найбільше потрібні були мамині гривні. Благо, були заощадження. Поруч лише Даринка, яка, кульгаючи, доглядала маму, варила смачні обіди, робила масажі, заварювала трави. Вечорами сиділи під старою яблунею і пили чай. І не було у світі нікого щасливішого за Даринку.
Кристина та Марко завели сімї. Мати допомогла обом із житлом. Але прийшла біда: одного разу син приїхав уночі і з жахом зізнався, що по вуха в боргах. Треба було віддати велику суму.
Що ж це таке? Де ж стільки взяти? В батька питав? Нету? Відкладаю тільки на борги. Ну навіть як все віддати, десятої частини не зберу. Що ж робити? скрикнула Інна Іванівна.
Мамо, якщо так більше сина в тебе не буде, гірко озвався Марко.
Що ти кажеш, синочку? мати обійняла його.
Марко запропонував продати будинок. Тоді вистачить коштів на всі виплати, а маму забрати до себе.
А ми з Даринкою куди? розгублено спитала мама.
А ця незграба хай собі як хоче, вона вже доросла. А ти до нас! Лерочка буде рада! посміхнувся Марко.
Лерочка була його дружиною. І якщо чесно, Інна Іванівна сумнівалася, що та буде рада. Але сперечатися не стала. Рятувати сина найважливіше. Лише попросила, щоб Даринка поїхала з нею. Марко змушений був погодитися. Та Даринка сама підійшла до матері й сказала:
Мамо Ти їдь сама. А я Я переїду до одного чоловіка, ми вже давно дружимо, він мене кличе до себе. Не хвилюйся, мамо!
Як це? А хто він? Ми ж повинні познайомитись! усміхнулась Інна Іванівна.
Зустрінетеся пізніше. Не хвилюйся, мамо! обійняла її Даринка.
Вже навіть Маркові стало легше не треба було вигадувати, як позбутися Даринки, і впускати додому не доведеться.
Але Даринка обманула нікого в неї не було. Просто відчула вона там зайва, створить мамі клопоти й тривоги. А здоровя в мами слабке. Даринка не хотіла, щоб через неї хвилювалася найдорожча людина.
Вона зняла кімнату в оголошенні, у приватному будинку, у старого дідуся Прохора. Йому стало важко самотужки справлятись, от і шукав жильців. У господарстві кури, кози, поросята. З Даринкою вони зійшлися ідеально. Дізнавшись, що вона ветеринар, дід Прохор був у захваті, навіть хотів не брати плату. Але Даринка наполягла, щоб платити. А дід все одно кидав гроші їй у сумочку.
У Даринки складалося добре: житло є, робота, люди її поважають, а тварини обожнюють. Вона всім знаходила добре слово й навіть частувала після процедур, купуючи з власної зарплати смаколики.
Ось, Шаріку, сонечко. Не бійся, Даша тобі підготувала частування! Капельки тобі дала, дзвоніть, якщо що! лагідно розмовляла з тими, хто приносив своїх улюбленців.
Ой, доню, мене в лікарні так не зустрічали, як ти Барсика! зітхала Анна Петрівна, власниця розкішного кота.
Даринка розквітала. Лише душа боліла як там мама? Часто телефонувала, але мама то не брала слухавку, то відповідала коротко, а потім й зовсім став трубку знімати Марко й гримав, що мама відпочиває.
Не знаю Сумую, вже півроку не бачила її, сумно зітхнула Даринка за вечірнім чаєм із дідом Прохором.
А чого не навідаєшся? Їдь, і я з тобою. В мене ж «Запорожець» старий, як і я, але їде! І права є! запропонував Прохор.
Даринка зраділа. Адреса Марка у неї була. Поїхали. Довго стукали. Відчинила висока білявка в короткому халаті, позіхаючи.
Хто ви? Продаєте щось? Нам нічого не треба! намагалася зачинили двері.
Ви Лера? Дружина Марка? обережно запитала Даринка.
Так, протягнула та.
А ви хто?
Я Даринка, його сестра, Даринка хотіла пройти всередину, але Лера заблокувала прохід.
Хм. А чого тобі треба? Я поспішаю до косметолога, підняла брову Лера.
Я на хвилинку. Оце дідусь Прохор зі мною. Де мама? Я до неї, швидко побачу й піду, не заважатиму вам, попросила Даринка.
Немає її тут. Марко відвіз у будинок для літніх. Бо вона вже зовсім безсила стала. Хто буде доглядати? Я своє життя маю. Куди? Не знаю, я там не бувала. Зараз подзвоню. Алло, Марко, Даринка тут з якимось старцем. Кажуть, мама треба. Давай, записую адресу. І, до речі, до нас більше не приїжджайте! Лера хижо всміхнулась і залишила різкий слід французьких парфумів.
Даринка не слухала схопила папірець і з дідом побігла вниз по сходам.
Як це Чому не сказали? Я б Що ж це В мене своєї хати немає, але я б щось придумала шептала Даринка.
І в мене вдома місце є! Маму треба було до нас обовязково! Так не робиться! обурювався Прохор.
Приїхали до адреси. Не знати, чи це та сама висока, повна жінка перед ними лежала змарніла, зморшкувата, з глибокими очима Інна Іванівна. Колись вона вирішувала всі питання в домі, а тепер безсила лежала й дивилась у стелю.
Мамо! Це я, Даринка! Прости, що не приїздила! Я заберу тебе додому, до дідуся! Там кури є, яєчню тобі робитиму, молочко козине даватиму, ти швидко одужаєш! Мамо, не мовчи! Я тебе люблю, мамо! ридала Даринка, тримаючи мамину легку руку.
Їм вдалося забрати її додому за документами Даринка була донькою, а дід Прохор фронтовик, погрожував “другу-генералу” подзвонити, якщо їх не відпустять з мамою. Бо Марко все влаштував, щоб мати назавжди залишилась у притулку
Через десять днів Інна Іванівна встала з ліжка, підійшла до вікна. У дворі походжала свиня Фекла, співали півні, пахло свіжою травою, молоком і свіжими пампушками, які пекла Даринка. Забігла в кімнату, кульгаючи на ногу, й побачила маму біля вікна. Та плакала, стоячи. Незграбно Даринка обняла її, просила пробачення, що так довго не приїжджала, що з нею доведеться жити, а не з Марком чи Кристиною.
Інна Іванівна мовчки пригорнула її до себе, ніби вперше знову побачила ту маленьку, добру, аж ніяк не рідну, але найтурботливішу доньку. Єдину, що виявилась поруч на схилі життя, коли вона стала непотрібною своїм красивим і успішним дітям.
Та нічого, моя Даринко. Тепер усе в нас буде добре. Все, донечко, шепотіла Інна Іванівна.
Дівчата! Ну що, йдемо до чаю? увійшов до кімнати дід Прохор.
І, сміючись, усі троє взялися за руки й рушили до столу. У нове життя.
Бо головне не зовнішність, а велике серце, відкрите для любові, що завжди знайде світло навіть у найтемніші часи.
